Андрій Лаговський

— Я не можу з вами згодитися. Коли я цілий тиждень пильно працюю, не відходжу од мікроскопа, читаю, обчисляю, то, очевидячки, маю я так само право розвіятися раз на тиждень чим хочу... тим, що мені дозволяє розвіятися найлегше... Роздавайте карти, Fraulein Ernestine! В «віриш чи не віриш!» Хто виграє, тому од усіх платиться по п’ять копійок.

— Я не хотів нічого прикрого сказати, — поспішивсь виправдатися Лаговський. — Звісне діло, розважати сміє кожен себе так, як сам схоче... Я ж тільки про себе кажу, що не вмію грати в карти...

І він лагідно подививсь на Аполлона. Той заспокоївсь.

Лаговський почав глядіти, як усі три брати Шмідти засіли за карти разом з гувернанткою. Він, направду, зміг би дуже багацько сказати проти Аполлонових уваг; та чомусь і тут, як уже не один раз сьогодні, не було жодної охоти сперечатися. «Ну господи! Нехай розважає себе й картами, коли це йому любо! Мені ж яке діло! — обонятно подумав він та й зараз упіймав себе на тій обонятності. — Невже я так мало тепер люблю Шмідтів, що мені до їхніх уподобань навіть байдужісінько?!» — поставив він собі питання і, півлежачи в фотелі-гойдалці, окинув очима групу грачів, одного по однім. Ба ні!

Всі вони — дорогі для нього люди: і Костянтин, і Аполлон, ба навіть і Володимир, його покривдитель...

Але рівночасно йому здавалося, ніби він не тут близенько в Аполлоновій кімнаті сидить, а перебуває десь далеко, на височенній дзвіниці чи на башті або й на обсерваторії. Над ними просторе й безкрає голубе небо; навкруг звідусіль — широкий-широкий обрій; отже ж ген-ген унизу на землі порозкидалися безчисленні краєвиди, річки, ліси, лани, села, хутори; і все те з далечіні виглядає мініатюрними малюночками, а люди, що снуються-комашніють внизу по землі, то дрібненькі, малопомітні крапочки. І отож одна купка тих малесеньких живих крапочок — то і єсть оцей гурток з чотирьох грачів, що сидять у цій кімнатці та й переворушують карти та тішаться тим. Професор із своєї височенної обсерваторії знає, що ті мікроскопічні крапочки-комашинки — дорогії йому люди; та він здалека не може розібрати ані їхніх облич, ані їхніх слів, ані їхніх рухів... Він любить їх, оті дорогії крапочки, що десь там ледве мріють; тільки ж усе, що в їхньому мікроскопічному гурточкові оце тепер чиниться, все од нього зараз надто далеке, щоб могло як слід спиняти на собі його надземну увагу.

• І Лаговському захотілося вернутись до себе додому. Він підвівсь і сердечно попрощавсь із Шмідтами, по-батьків-ському цілуючи Костянтина і Аполлона в голову, як це звичайно бувало ще в Туапсе.

— Та ви ж не забувайте нас, заходьте частіш, не сидіть самотою! — наказували йому.

— Заходитиму, заходитиму! — приязно одповідав він.

За двадцять хвилин професор був удома.

Він у пітьмі одімкнув двері своєї підземної квартирки, в потімках роздягсь, повісив шубу на кілочок і, вступивши до свого бібліотечного кабінету, тернув сірника, щоб засвітити лампу. Світло блимнуло, та й раптом з усіх чотирьох стін привітно заблищали книжки, густо порозставлювані на полицях. Професор засвітив сірником лампу та й довго-довго дививсь на свою книгозбірню, на посохлі квітки, пришпилені до полиць, на свій кабінетний стіл з розгорнутими рукописами.