Андрій Лаговський

Лаговський був радий, що Володимир не мовчить, а сам зачинає балачку. Він осміхнувсь.

— Та бачите, — сказав він, — мені не було охоти скидатися на Діккенсового конюха з Піквікського клубу. Пам’ятаєте, може: як один із слуг на кухонному бенкеті був проголосив тост за дам, то конюх підвівся та й, дуже ввічливо й галантно розкланюючись перед компанією, сердечно дякував за цей тост, ніби стосувався він спеціально до нього...

Володимир допитливо подививсь на Лаговського — і мовчав. Той зрозумів, що Володимир не дуже йому повірив.

— А втім, може, я вам і не щиру правду кажу... Може, попросту мені той Дембовський — огидний.

На ці професорові слова Володимир знов помовчав, але вже не через те, що не вірив. Потім набравсь відваги та й сказав:

— Мені Дембовський, мабуть, іще огидніший, ніж вам... Мені справді тепер бридко руку йому подавати. І не тільки тепер... а ще з того часу, як я був у вас і як у нас з вами зчинилася історія через того альфонса.

— Володимире! Покиньте навіть згадувати про це!

— Ба ні! Вже коли почав, то докажу... Я вам признаюся, що я вас був ненавидів увесь час, відколи ми посварилися, але ще гірше зненавидів отого проститутника... Та я приневолений піддержувати з ним добрі відносини, бо Корзова наша давня знайома, і мама шанує її дуже... А вже ж ми європейці... ми маємо додержуватись усіх зовнішніх форм увічливості і не раз мусимо навіть переламувати свої безпосередні почуття. Це ж тільки азіати можуть через кожну дрібницю одразу хапатися за кинджали та гукати: «Ухадьг проч!! Разіть буду!!!» Але перед вами я безмірно винен і не знаю, що був би дав, аби моєї провини перед вами наче й не було...

Професор переслухав Володимира дуже уважно. Він у душі абсолютно не поділяв Володимирової думки, ніби відносини сім’ї Шмідтів до Корзової та до її «пажа» — це мав би бути справжній «європеїзм». Та разом з тим мова Володимирова уже не вражала його й не дратувала, як бувало колись. Йому було до того наче й байдуже. «Нехай вірить у те, в що вірить!» — подумав він і, замість сперечатися, поклав руку на Володимирове плече та й сказав дуже м’яким тоном:

— І що вам за охота балакати на цю тему? їй-богу, ані Дембовський, ані Корзова не варті тієї уваги, яку ми з вами їм присвячуємо!.. Краще розкажіть мені, яким способом ви зважилися покинути свою юридичну спеціальність... ви ж готувалися були вже й до професури!., і чому перейшли на математику?

Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:

— Чи чуєте? Чогось дуже тихо у вас у залі стало... Мабуть, чи не порозходилися всі гості?

Вони разом пішли до гостей. Справді, здебільша всі, хто був на обіді, уже пороз’їздилися. Тільки дехто з тих, що були позасідали за зеленими столиками, ще гуляли в карти й на нікого не вважали. В горішньому передпокої, на лавровій площадці недалеко од спуску по сходах до роздягальні генеральша Шмідтова саме тоді, як професор з Володимиром надійшли, була прощалася з Корзовою. Тут-таки, коло мами, стояв наймолодший Шмідт Костянтин, а коло Корзової — її «паж» Дембовський, тримаючи в руці дамського ридикюля.