Безслідний Лукас

Згодом мені розповіли, що таких біженців, як та жінка, довкола столиці вже понад два мільйони.

Жах! Жах!

Може, ми з тобою запишемося до «Корпусу миру» і приїдемо сюди годувати вмираючих з голоду африканських дітей? Бо коли вмирають діти, то вмирає, вкорочується, зникає розум на землі. А ти ж хотів його намножувати!

Але перед тим добре було б висадити в повітря коли не всю нашу зажирілу Америку або нашу просмерділу голлівудськими нужниками Каліфорнію, а хоча б отой готель Hyatt Rgency, де ми з тобою колись були, чи «Принц» в Акапулько, де не були ніколи та, мабуть, і не побудемо.

Чому ми, генії в техніці, стаємо дрібними дияволами в сфері людських почуттів і взаємин і тільки й знаємо, що запаскуджуємо світ підозрами, ворожнечею і ненавистю? Галасуємо про свободу особи, права людини. Всі кричать про права, і ніхто — про можливості. У всіх є право залізти на Еверест, мати віллу в Беверлі Хіллз, бути членом яхт-клубу в Фріско. Та чи ж усі можуть скористатися з цього права? Захисники прав завбачливо промовчують. Говорить тільки велика література.

Саме тому я віддала свою душу літературі — цьому останньому втечищу свободи і величі людської, а також наївному хлопчиську Лукасові.

Хай бог буде милостивий до твоєї душі, Лак!

А я заглиблююся в серце пітьми, питаючи слідом за Вергілієм: «В землях яких, скажи, водяться квіти, на яких писано імена царів?» (Dic, quibus in terris inscripti nomina regum nascantur flores?).»