Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
— Розумію.
— Для чого ж?
— Для того, щоб виправдати цинізм розумних: «І це було». Ні?
— Правильно! В десятку! Молодець! Що мені від вас потрібно, сподіваюсь, тепер розумієте?
— Не до кінця.
— Мені треба від вас таке: по-перше, ваш Лорх сидить у цьому ж приміщенні, в підвалі, ми зламали його, він готовий працювати. Ви зараз напишете телеграму в Центр, я її зашифрую — тепер це не важко, — а ви простежите за тим, щоб Лорх не запустив у ефір якийсь сигнал тривоги, це не в ваших інтересах… У телеграмі ви скажете, що я, Мюллер, готовий співробітничати з росіянами; взамін я вимагаю гарантію недоторканності… Я можу допомогти багато в чому… Якщо навіть не в усьому…
— В чому, наприклад?
— Віддати їм Гіммлера, наприклад…
— А Бормана?
— Давайте спочатку діждемося відповіді від вашого Центру… Як думаєте, вони погодяться?
— Думаю, що ні.
— Чому?
— Вони не вважають Арістофана й Мірабо сучасниками…
— Хороша відповідь. Спасибі за відвертість. Але ви напишете таку телеграму про всяк випадок. Правда ж?
— Якщо наполягаєте…
— Дуже добре. Спасибі. Тепер друге: ви розкажете мені все про свою роботу? Все, з початку й до кінця?
— Ви можете переглянути мою особисту справу, там усе написано, групенфюрер…
Мюллер аж зігнувся од сміху. Він сміявся щиро, витирав очі, хитав головою; потім обличчя його заніміло:
— Штірліц, якщо ви не зробите цього, вам введуть трибадинуол, лікар у мене чудовий, і ми запишемо ваші показання на апаратуру… Причому говоритимете ви тією мовою, якою базікали уві сні в Дагмар… Я дав послухати ваш голос козачому отаманові Краснову — він не тільки наш консультант, але й плідний літератор, настрочив сто романів про більшовиків та євреїв. Так от, він сказав, що за народженням ви петербуржець…
— Що вам дасть моє зізнання, групенфюрер?
— Я думаю про майбутнє, Штірліц. До того ж людина нашої професії не вміє жити соло, ми не можемо без диригента, смисл нашого життя — робота з оркестром…
— Я повинен написати вам усе після того, як надійде відповідь на вашу пропозицію? Чи до?
— Не гаючи ні хвилини.
Штірліц похитав головою:
— Мені дуже гірко помирати… Але я не можу переступити через себе… Не сердьтесь…
— Тоді пишіть телеграму.
Штірліц узяв олівець, написав текст: «Центр. Я заарештований Мюллером. Він вносить пропозицію про співробітництво. Готовий допомогти в арешті Гіммлера. Взамін вимагає гарантій особистої недоторканності. Юстас».
Мюллер уважно прочитав телеграму, поцікавився:
— Фокусів немає?
— А які можуть бути фокуси? Все просто, як мекання..
Якщо вже робити спектакль, то цікавий!
Як ніхто інший, Борман розумів, що все зараз вирішують не дні, а години, а може, навіть хвилини.
Він розумів, що від'їзд Гітлера в Альпійський редут завдасть удару по тому плану, який він виносив, затвердив для себе й відпрацював у всіх деталях.
Тому він і далі робив усе, щоб Гітлер залишився в Берліні, з тривогою спостерігаючи, як фюрер прискіпливо випитував візитерів про те, чи варто йому продовжувати боротьбу із ставки, чи, може, доцільніше вилетіти в Берхтесгаден.
Як ніхто інший знаючи характер Гітлера, рейхслейтер розумів, що манія підозріливості, яка охоплювала фюрера з кожним днем дедалі більше й більше, диктує йому дивні рішення, що йдуть, як правило від супротивного. Борман знав, коли йому треба провести якусь кандидатуру, то швидко й надійно це можна зробити в тому разі, якщо умовити Лея і Шпеєра (до них фюрер був небайдужий) дати негативну характеристику тому, на кого ставив він сам, Борман. Тоді через два-три дні можна було приходити з пропозицією, і Гітлер, як завжди, затверджував призначення тієї людини, яка була потрібна Борману.
Причому ця симпатія Гітлера виникла тому, що Лей, страждав запоями, і Гітлер ставився до нього з гидливою, але водночас жалісливою цікавістю; оскільки Лей був з робітників і керував «Трудовим фронтом», фюрер вважав за потрібне тримати його коло себе; він вважав також, що людина, уражена недугою, яка каралася по закону партійної етики, буде йому особливо віддана; так само він ставився до Шпеєра; останніми місяцями його улюбленець, найзнаменитіший архітектор рейху, котрий став міністром воєнної економіки, дозволяв собі відкрито говорити фюреру, що війну програно і тому знищення мостів, доріг і заводів позбавить німецьку промисловість шансу на післявоєнне відродження, яке можливе лише при сприянні західного капіталу, традиційно зацікавленого в створенні санітарного антибільшовицького кордону. Нікому іншому Гітлер не простив би таких висловлювань; слухаючи Шпеєра, він якось дивно усміхався; Борману часом здавалося, що фюрер володіє незвичайним даром не чути того, що йому не хотілося чути; після тяжкої розмови з Шпеєром, коли всі присутні при цьому завмерли, боячись стати свідками істерики, яка могла б закінчитися наказом негайно розстріляти улюбленця, фюрер раптом запросив міністра до себе і, ласкаво посадовивши за стіл, приніс креслення «музею фюрера» в Лінці. Розіславши аркуші ватману на столі, Гітлер сказав: