Вогнем і мечем. Том перший

Тим часом князь наказав панові Машкевичу взяти у них листа і прочитати.

Лист був покірний. У Хмельницькому, хоч і після Корсуня, лис узяв гору над левом, а змія над орлом, бо він не забував, що пише до Вишневецького[103]. Може, він лащився, аби заспокоїти і тим легше вкусити, але таки лащився. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, а гетьманів просто спіткала немилість фортуни і що у цьому не він, Хмельницький, винуватий, а зла доля й утиски, яких в Україні козаки зазнають. Одначе князя він просить, щоб той цим не засмучувався і простити йому зволив, за що він назавжди лишиться слухняним і покірним князівським слугою, а щоб князівську ласку для посланців своїх дістати і від суворого князівського гніву їх уберегти, він повідомляє, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі було спіймано, відпускає цілим і здоровим.

Далі йшли скарги на гордовитість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя узяти не схотів, чим гідність його гетьманську і всього Війська Запорозького вельми знехтував. Саме цим гордині й нехтуванню, які козаки постійно терпіли від ляхів, приписував Хмельницький усе, що трапилося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Нарешті лист закінчувався запевненнями у жалю й вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися покірним слугою його князівської волі.

Слухаючи листа, самі посланці дивувалися, бо наперед не знали, про що у ньому йдеться, припускали, що, радше, про кривди і пихаті виклики, аніж прохання. Зрозуміло їм було тільки, що Хмельницький не хотів ставити усього на карту супроти такого уславленого вождя і, замість піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, покорою збивав із пуття, чекаючи, як видно, що князівські сили у походах і битвах із поодинокими ватагами порідіють, одне слово, боявся князя. Посланці через це присмирніли ще дужче і під час читання не зводили очей з обличчя Ієремії — чи не прочитають, бува, на ньому своєї смерті. І хоч, їдучи сюди, були до неї готові, зараз їх пойняв страх. А князь слухав спокійно, час від часу заплющуючи очі, ніби намагаючись приховати зачаєні у них громи, і видно було як на долоні, що він намагається приборкати у собі страшний гнів. Коли листа було дочитано, він не сказав посланцям ні слова, тільки звелів панові Володийовському вивести їх геть і тримати під стражею, сам же, звернувшись до полковників, мовив ось що:

— Вельми хитрий цей супротивник, бо чи хоче цим листом мене приспати, щоб на сонного напасти, чи у глиб Речі Посполитої податися, де укладе угоду, прощення від забарних станів і короля одержить, а сам у цей час відчуватиме себе в безпеці, бо якщо я й далі хотітиму проти нього воювати, тоді вже я вчиню супроти волі Речі Посполитої і мене вважатимуть заколотником.