Вогнем і мечем. Том перший
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-742-Х
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем і мечем. Том перший». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Тікати у такому становищі було завданням майже неможливим для виконання, особливо з дівчиною, котра, хоч і перевдягнена у дідового поводиря, всюди привертала увагу своєю незвичайною вродою.
Воістину було від чого розгубитися.
Але пан Заглоба ніколи надовго не розгублювався. Попри велику кашу в голові він досконало знав, а радше найвиразніше відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, бунту, різанини і навіть Хмельницького. На саму думку, що можна опинитися в руках страшного отамана, шкіра на пану Заглобі терпла. «Цей би вже мені всипав! — щомиті повторював він сам собі. — А тут іще переді мною море бунту!»
Залишався один спосіб урятуватися: покинути Гелену й віддати її волі Божій. Але робити цього пан Заглоба не хотів.
— Не може бути, — казав він дівчині, — щоб ти нічого мені не підсипала, мила панно, що мене до тебе так прихилило, тому мені за тебе шкуру на ящір вичинять.
Але покинути Гелени він не хотів і навіть думки такої не допускав. Що ж йому тоді було робити? «Га! — думав він. — Князя шукати не час! Переді мною море, отож пірну я у це море, принаймні сховаюся, а дасть Бог, і на другий берег перепливу».
І він вирішив переправитися на правий берег Дніпра.
Але у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький ще для Кричевського і посланих із ним військ позабирав усі дубаси, тухалеї, пороми, чайки і човники, від Переяслава й аж до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. На нього чекали тисячі втікачів із довколишніх поселень Задніпров'я. У селі виявилися зайнятими всі хати, обори, стодоли, хліви і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба й справді мусив лірою і піснею на шматок хліба заробляти. Цілу добу не могли переправитися, бо пором двічі ламався і його лагодили.
Ніч із Геленою вони провели на березі річки, сидячи біля багаття укупі з юрбами п'яних селян. А ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взуванка до крові натерла їй ноги. Вона боялася злягти зовсім. Обличчя її змарніло і зблідло, дивні очі пригасли. Її постійно огортав страх, що попри костюм її впізнають або що несподівано їх наздожене Богун.
Тієї ж ночі вона бачила страшне видіння. Селяни привели від гирла Росі кількох шляхтичів, котрі хотіли урятуватися від татарського набігу у володіннях Вишневецького, й по-звірячому замордували їх на березі. Їм повисвердлювали очі, а голови порозчавлювали між камінням. Крім того, у Прохорівці було дві єврейські родини. Їх знавісніла юрба повкидала у Дніпро, а позаяк вони не хотіли відразу йти на дно, їх попритоплювали довгими списами. Супроводжувалося це вереском і пиятикою. Захмелілі молодці дуріли із захмелілими молодицями. Жахливі вибухи сміху зловісно лунали на темних дніпровських берегах. Вітер розносив багаття; червоні головешки й іскри, підхоплені вихором, летіли конати у хвилях. Іноді виникав переполох. Час від часу якийся п’яний охриплий голос горланив у темряві: «Люди, рятуйтеся, Ярема йде!», і натовп наосліп кидався на берег, топчучи й зіштовхуючи одне одного у воду. Одного разу мало не затоптали Заглоби і князівни. Це була пекельна ніч, якій, здавалося, не буде кінця. Заглоба вижебрав кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та знепритомніла б або почала б марити.
Нарешті дніпрові хвилі стали світліти й поблискувати. Світало. День уставав хмарний, понурий, блідий. Заглоба хотів чимшвидше переправитися на другий бік. На щастя, полагодили й пором. Але товча утворилася жахлива.
— Пропустіть діда! Пропустіть діда! — кричав Заглоба, тримаючи поперед себе між простягнутими руками Гелену й оберігаючи її від тисняви. — Пропустіть діда! Я до Хмельницького і до Кривоноса йду! Пропустіть діда, люди добрі, любі молодці, щоб чорна смерть скосила вас і дітей ваших! Я ж погано бачу, впаду у воду, поводиря мені втопите. Дайте дорогу, дітки, щоб вам параліч розбив усі ваші члени, щоб ви виздихали, щоб ви на палях сконали!
Отак викрикуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу заштовхнув на пором Гелену, а потім утаскавшись і сам, знову заходився кричати:
— Досить уже вас тут!.. Чого так пхаєтесь?.. Пором потоне, якщо вас тут стільки наб’ється. Годі! Годі!.. І ваша черга надійде, а не надійде, то й байдуже!