Вогнем і мечем. Том перший

— Отже, я зустрів той загін, що йшов на Прохорівку, про що вашій князівській ясновельможності уже доповів. Вони сказали, що їх послав Богун утікачів-хлопів за Дніпро не пускати, тому я їх вільно відпустив.

— Дурницю, ваша милость, зробив, але я тебе не звинувачую. Важко не помилитися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, — сказав князь.

Нараз він схопився за голову.

— Боже всемогутній! — вигукнув він. — Я пригадав! Мені Скшетуський казав, що Богун до князівни Курцевич клинці підбивав. Тепер я розумію, чому Розлоги спалено. Дівчину напевно викрали. Гей, Володийовський, до мене! Візьмеш, добродію, п'ятсот шабель і на Черкаси ще раз підеш, а Биховець із п'ятьмастами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб'є, Єреміївку у вічне володіння матиме. Рушайте! Рушайте!

Потім він звернувся до полковників:

— Милостиві панове, а ми на Розлоги, до Лубен!

Полковники мерщій висипали зі старостинського дворика і кинулися до своїх хоругов. Стременні побігли сідати на коней, а князеві подали ясно-гнідого аргамака, на якому він зазвичай ходив у походи. За хвилину хоругви рушили і розтяглися довгою, барвистою і миготливою змією на пилипівському шляху.

На роздоріжжі криваве видовище постало перед очима жовнірів. На тині, у кущах, стриміли п'ять козацьких зітнутих голів, що дивилися на військо, яке проходило мимо, мертвими зіницями розплющених очей, а неподалік, тут же за роздоріжжям, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Вістря уже пройшло тіло до половини, але довгі години конання ще чекали на отамана, бо він і до вечора міг отак смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз же він не тільки був живий, а й повертав за хоругвами, що проходили повз нього, страшні очі, які говорили: «Бодай вас Бог покарав, і дітей, і онуків ваших до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб пощезли і ви, і плем'я ваше! Бодай жодне нещастя не обминуло вас! Щоб ви увесь час конали, але ні вмерти, ні жити не могли!» І хоч це був простий козак, хоч конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупанику, не у замкових покоях, а просто неба на палі, та ця мука його, ця смерть, що витала у нього над головою, такою вкрили його величчю, такої сили додали його поглядові, таке море ненависті його очам, що всім стало зрозуміло, що він хоче сказати. І хоругви мовчки проїжджали повз нього, а він у золотих відблисках полудня підносився над ними і світив на свіжовиструганій палі як смолоскип…