Любов у спадок

Вона кинула на свого мовчазного супутника допитливий погляд. Річард Далхаузі може допомогти їй здобути графство. Звичайно, це божевілля, але тільки так вона зможе жити далі й нічого не боятися. Звичайно, смішно навіть уявити, що вона сама переможе всемогутнього Вільяма Дугласа. Але разом вони хоча б могли спробувати…

Еріка хльоснула свою кобилку, яка вже ледь пристала. Як завжди, не дочекалася кращої нагоди, щоб заявити про свої наміри. Вона порівнялася з лицарем і безневинним тоном поцікавилась:

— Скажи, а куди ми прямуємо?

Шотландець похмуро глянув, але словом не озвався. Еріка відповіла йому таким щиросердним поглядом, що навіть сам Папа Римський не запідозрив би її в брехні.

— До Едінбурга, куди ж іще, — буркнув Дік. — Ти ж сама хотіла…

— Я передумала, — легко повідомила Еріка, ніби йшлося про те, щоб погуляти перед вечерею.

— Тпр-ру! — Далхаузі рвучко натяг поводи свого скакуна.

Він стомлено сперся на луку сідла, дивлячись на Еріку так, ніби перед ним була якась заморська дивина.

— І куди ж тепер ти збираєшся?

— Чому — я? — невдавано здивувалась вона. — Ми! Ми збираємося. Я вирішила, що ми поїдемо в Тейндел. Мені потрібно дещо звідти забрати.

— Приховані родинні скарби?

— Саме так, — серйозно підтвердила Еріка. — Саме скарби.

— Це чудова новина, — з недоброю інтонацією промовив він. — Але гадаю, ти помиляєшся. Я ще не остаточно схибився, щоб вирушати в Англію, просто в лабети до своїх ворогів. І з якого це дива ти взагалі вирішила, що я поїду з тобою?

— Але ти заприсягся, — впевнено сказала дівчина. — Заприсягся, що довезеш мене до…

— Я заприсягся довезти тебе до Едінбурга! — гримнув Річард. — І більше ніяких дурнуватих присяг не давав.

— Послухай, — терпляче почала переконувати його Еріка, — це зовсім безпечно. Замок Тейндел розташований на самому кордоні, там навіть не всі пам'ятають, чия це територія — англійців чи шотландців. Я знаю всі потаємні стежки. Зрозумій, мені дуже потрібно заїхати туди. А потім вирушимо, куди ти побажаєш.

Вона так само безневинно витріщилася на нього аж надто чесними очима. Дік, схоже, занімів від такого нахабства. Гніда під Ерікою флегматично поклала морду на шию сірого жеребця, і той жалібно глянув на свого хазяїна.

— Схоже на те, друже, нас із тобою обох використовують, — замислено промовив він, пришпорюючи коня.

— Агов, агов, зачекай! — Еріка вдарила кобилу п'ятами в боки, наздоганяючи його. — Якщо ти не хочеш допомогти мені так, я заплачу.

Річард вухам своїм не повірив, тому зупинився.

— Що ти сказала?

— Я заплачу тобі, — уже не так упевнено повторила Еріка. Вона зрозуміла: ще мить — і буде зле, тому скоромовкою випалила: — Ну, просто я подумала, що раз у нас вороги спільні, то нам слід разом триматися, а коли ти допоможеш мені отримати мою спадщину, я віддам тобі третину. Домовилися? Чи цього замало?