Любов у спадок

Очі її на мить спалахнули гордістю.

— Це так важливо для тебе, — байдуже промовив Річард.

Його тон зіпсував їй настрій. Вона глянула без посмішки.

— Звичайно, важливо. Але не так, як ти думаєш.

Він холодно посміхнувся. Дівчина трохи презирливо знизала плечима й відвернулася. За весь час, поки добувалися сюди, вони з Діком навряд чи сказали одне одному більше, ніж за сьогоднішній вечір. Тільки про справи. Злізти з коня, розпалити вогонь, попоїсти, впасти на землю й заснути — ось і всі пригоди. Їм поталанило, їх не знайшли Дугласові люди, та Еріка не могла б сказати, що вона щаслива. Після тієї розмови, коли вона запропонувала йому гроші, він тримався з нею підкреслено сухо й відчужено. Як найманець із господинею.

Його образливі слова боляче зачепили її. Невже Річард і справді вважає, що їй важливі тільки гроші й титули? Тут, посеред її зруйнованого замку, це здалося особливо образливим. Чомусь саме зараз їй схотілося, щоб він зрозумів її правильно.

— Я думаю, що твоя родина для тебе теж багато значить, — голосом скривдженої дитини сказала вона. — Адже Далхаузі — це твій титул, і ти не соромишся його, чи не так?

— Ти помиляєшся, — рівним голосом відгукнувся Річард. — Саме мені й доводиться соромитися майже все моє життя.

Він почав діловито обтрушувати забруднені землею руки. Еріка здивовано глянула на шотландця. Що не кажи, а така заява може спантеличити кого завгодно. Втім, здається, Дуглас називав його сином зрадника? Що ж це за таємниця?

— Але, Діку… — несміливо почала Еріка.

— Годі, — різко обрубав він. — Я не бажаю говорити на цю тему. Терпіти не можу, коли хтось пхає носа не в свої справи.

Дівчина закусила губу від образи. Чому він так із нею розмовляє? Вона зачинила скриньку, обережно вклала її в свою дорожню торбу й мовчки покрокувала до воріт.

Річард уже почав відв'язувати коней, як раптом Еріка щосили вчепилася в його рукав. У неї злякано заблищали очі, коли вона глянула вгору.

— Тихше! — наказала вона. — Ти чуєш?

Він прислухався. Справді, якийсь дивний протягливий звук виник у повітрі й відразу обірвався. Начебто хтось тихо схлипнув…

— Треба їхати звідси чимшвидше, — пробурмотів лицар, міцніше припасовуючи торбу до сідла.

— Ні! — зненацька затялася дівчина. — Я повинна зайти туди.

Вона вказала рукою на вежу, що підносилася перед ними.

— І що це тобі раптом здумалося? — дивувався він. — Ще щось забула забрати?

— Ні, нічого я там не забула. Як ти не розумієш, я просто повинна… Ну, попрощатися, чи що. Адже це мій дім!

— Дуже правильне рішення — прощатися з примарами, — буркнув Річард. — Ну то йди, якщо тобі так хочеться. Там саме дах готується обвалитись, ось і нагодися в слушну мить.

Примхи цього дівчиська починали йому набридати. Треба швидше забиратися звідси — ось-ось з'явиться тут дехто страшніший за примар. Невже вона не тямить, як це небезпечно? Лізе на рожна, ні з чим не рахуючись. Він і далі вовтузився зі спорядженням, не дивлячись на Еріку. Повинна ж вона розуміти…