Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
— Пий! — каже наставник, простягаючи кухоль.
Хлопчик покірно ковтає смердючу, гіркувату рідину, намагаючись не кривитися. Слуга швидко знімає з хлопчика сорочку і натирає його тіло летучими мазями. Хлопчика охоплює тривога, смертельна туга. Потім настає збудження. Він часто і важко дихає, зіниці його розширені, руки й ноги сіпаються, мов у картонного паяца.
Учитель піднімає з підлоги лампу з мерехтливим вогником і питає:
— Що бачиш?
— Я бачу сліпуче сонце, — відповідає хлопчик, мружачи очі.
Усі почуття його загострені. Тихий шепіт здається йому громом, він чує, як мухоловки бігають по стінах, як дихає кожна людина в кімнаті, як б’ється серце в кожного з присутніх, як десь на горищі ворушаться кажани… Він бачить, чує, помічає, відчуває те, чого не помічає жодна нормальна людина.
В одних такий стан закінчується маренням, в інших — страшним нервовим припадком. Деяких Аріель більше вже не бачив після таких шалених припадків: вони або померли, або збожеволіли.
У самого Аріеля був міцний організм. Юнак пройшов через усі випробування, зберігай своє здоров’я.
Коли засвітилися перші зорі, двері кімнати відчинились. Увійшов Чарака, ведучи за руку смаглявого хлопчика з переляканим обличчям.
— Сідай! — наказав він хлопчикові.
Хлопчик сів на підлозі, як автомат. Аріель підійшов до Чараки і вклонився.
— Це новий, його звуть Шарад. Ти поведеш його сьогодні. Ти задоволений собою?
— Так, отче, — відповів Аріель.
— Тобі нема в чому покаятися? — недовірливо спитав Чарака. — Досконалості може досягти лише той, хто ніколи не буває задоволений собою. — Пильно глянувши в очі Аріеля, Чарака спитав: — Про минуле не думав?
— Ні, — твердо відповів Аріель.
У цій школі вихованцям заборонялося думати про життя до вступу в школу, згадувати раннє дитинство, батьків і ставити запитання, що стосуються їх минулого та майбутнього. Ніхто з вихованців не знав, що їх чекає, до чого їх готують, майже ніхто не пам’ятав і свого минулого. Тим, у кого були ще надто свіжі спогади і міцна пам’ять, гіпноз допомагав забути минуле.
Чарака ще раз пильно глянув в очі Аріеля і вийшов.
Шарад сидів у тій самій непорушній позі, як маленький бронзовий істукан.
Аріель прислухався: кроки Чараки віддалялись, і посміхнувся вперше за весь день.
Перед вихованцями Дандарата було лише два шляхи: для більшості — повне, абсолютне обезволювання і, в кращому разі, цілковите розладнання нервової системи. Для мізерної меншості — найсильніших фізично й інтелектуально—шлях витонченого лицемірства, найдосконалішого хитрування, артистичної симуляції. Аріель належав до другої групи, йому вдавалося протистояти навіть гіпнозу, симулюючи сомнамбулічний стан. Але таких, як він, було небагато. Найменша помилка — і обман викривали. Наставники були господарями душі і тіла своїх вихованців.
Аріель швидко й тихо підійшов до Шарада і прошепотів:
— Тебе лякатимуть, але не бійся нічого, що б ти не побачив. Усе це навмисне…
Хлопчик з подивом і недовірою поглянув на Аріеля. В школі з ним ще ніхто так по-дружньому не говорив.
— І головне: не плач, не кричи, якщо не хочеш, щоб тебе били!
Шарад перестав плакати. За вікном безшумно метушилися кажани, іноді влітаючи у вікно. На стінах кімнати маленькі хатні ящірки ловили комах. Хлопчик задивився на них і заспокоївся.
Аріель запалив олійний світильник. Червоний язичок полум’я тьмяно освітив кімнату. Вітер, що проникав крізь вікно, коливав полум’я, і на стінах танцювала тінь Аріеля. Кутки кімнати сповнював морок.
У протилежному від хлопчика кутку щось заворушилось. Шарад придивився і похолов від жаху. З щілини виповзала велика жовта змія з короткою товстою головою, роздутою шиєю, плоским черевом, з світлим, обрамованим чорними лініями рисунком на шийній частині, схожим на вічка. Наї!
Слідом за першою наї — очковою змією — виповзала друга, чорнобура, за нею — зовсім чорна, потім сіра, ще й ще. Змії розповзались по кімнаті, оточували хлопчика.
— Сиди, не рухайся, мовчи! — шепотів Аріель, байдужий, як завжди, і сам ніби скам’янів.
Змії підповзли зовсім близько. Високо підіймали передню частину тулуба, сильно розширяли шиї, так, що вони ставали схожі на плоский щит, і дивилися прямо в очі хлопчикові, готуючись кинутися на нього.
Аріель ледве чутно засвистав сумовиту, одноманітну мелодію, в якій чергувались усього лише три тони.
Змії завмерли, прислухаючись, потім опустили голови і, повільно відповзаючи в куток, зникли в отворі підлоги.