Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— А ще ти сидів там і дивився, доки він розривав мене на шмаття.
— Мене там навіть не було, — а за мить додав: — Але, можливо, ти й маєш рацію. Я в будь-якому разі відсидівся б. Я чув, Аманда з Бандою спробували втрутитися й захистити тебе. Від цього нікому не стало краще.
— Тож ти б навіть і не спробував.
— А ти б спробував, якби опинився на моєму місці? Вийшов би беззбройним супроти вампіра?
Я промовчав. Каннінґем довго дивився на мене, пахкаючи цигаркою.
— Тобі добряче дісталося, так? — зрештою запитав він.
— Ти помиляєшся, — відповів я.
— Невже?
— Я не маніпулюю людьми.
— Гм… — схоже, він замислився. — А яке б слово ти вжив?
— Я спостерігаю.
— Ти справді цим займаєшся. Можна навіть сказати, стежиш.
— Я… Я читаю мову тіла.
Сподіваюся, він говорив саме про це.
— Це тільки питання інтенсивності, і ти сам про це добре знаєш. Навіть у натовпі сподіваєшся на певний ступінь приватності. Люди не готові до того, що їхні думки читають по кожному сіпанню очного яблука. — Він тицьнув у повітря цигаркою. — А ти! Ти ж шахрай. Показуєш кожному з нас різне обличчя, і я ладен битися об заклад, жодне з них не є справжнім. А справжній ти, якщо такий взагалі існує, лишається невидимим…
Щось стиснулося у мене під діафрагмою.
— А хто не шахрай? Хто не намагається вписатися, хто не хоче добре ладнати з людьми навколо? У цьому немає нічого злочинного. Заради бога, я синтезист! Я ніколи не маніпулюю змінними.
— Бачиш, у цьому й проблема. Ти маніпулюєш не змінними.
Між нами заклубочився дим.
— Але, підозрюю, ти й сам не можеш цього зрозуміти. — Він підвівся й махнув рукою. Біля нього відкрилося вікно КонСенсуса. — Це не твоя провина. Не можна звинувачувати когось за те, як вони запрограмовані.
— Блядь, відчепися вже від мене, — гаркнув я.
Його мертвотне обличчя залишалося безпристрасним.
Ці слова також зірвалися з мого язика, перш ніж я встиг його прикусити. А потім розлилася повінь:
— Чорт, ви так з ним носитеся, з цим своїм співчуттям. Може, я й ошуканець, але більшість людей ладні заприсягтися, що я зазирнув їм просто в душу. І не потрібно мені це ваше лайно — відчувати мотиви, щоб їх розуміти. Навіть краще, коли ти не можеш цього. Так легше лишатися…
— Неупередженим? — Каннінґем слабко усміхнувся.
— Може, ваше співчуття — лише заспокійлива брехня, ти про це не думав? Може, ви гадаєте, що знаєте, як почувається інша людина, але насправді знаєте лише, як почуваєтеся ви самі. Може, ви ще гірші за мене. Або ми всі просто вгадуємо. Може, єдина різниця полягає в тому, що я не брешу самому собі.
— Вони виглядають так, як ти й уявляв? — запитав він.
— Що? Про що ти взагалі?
— Шифратори. Багатосуглобисті мацаки, що ростуть з центрального вузла. Здається, дуже схоже.
Він нишпорив архівами Шпінделя.
— Я… Насправді ні, — відказав я. — Щупальці в житті гнучкіші. Сегментованіші. І насправді я ніколи не міг як слід розгледіти їхнього тулуба. А як це взагалі пов’язано з…
— А однак доволі близько, еге ж? Такий самий розмір, така сама будова тіла.
— То й що?
— Чому ти не доповів про це?
— Я доповів. Ісаак сказав, що це просто ТМС[98]. Від «Роршаха».
— Ти бачив їх і до «Роршаха». Або принаймні, — продовжив він, — ти побачив дещо, і це налякало тебе й змусило скинути маскування. Ще коли ти шпигував за Полом і Мішель.
Мій гнів випарувався, наче вранішній туман.
— Вони… вони знали?
— Думаю, тільки Ісаак. І він розповів про це лише журналам. Підозрюю, він не хотів втручатися у твої протоколи невтручання. Хоча готовий закластися, більше ти їх удвох не бачив, правда?
Я промовчав.
— Ти вважав, що офіційний спостерігач позбавлений нагляду? — невдовзі запитав Каннінґем.
— Ні, — тихо відповів я. — Думаю, ні.
Він кивнув.
— А відтоді ти їх бачив? Я кажу не про посередні магнітні галюцинації. Я про шифраторів. Чи були у тебе галюцинації після того, як ти побачив одного з них вживу, коли дізнався, як вони насправді виглядають?
Я замислився.
— Ні.
Він похитав головою, утвердившись у певній думці.
— А ти ще той фрукт, Кітоне. І це та людина, яка сама собі не бреше? Навіть зараз ти не знаєш всього того, про що тобі відомо.
— Про що ти взагалі говориш?
98
Транскраніальна магнітна стимуляція.