Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Ти їх розкусив. Мабуть, з архітектури «Роршаха» — форма залежить від функції, так? Тобі якимось чином вдалося збагнути, як виглядають шифратори, ще до того, як хтось із нас їх побачив. Або, принаймні… — він затягнувся; його цигарка спалахнула, наче діод, — частина тебе збагнула. Якийсь набір підсвідомих модулів надривав заради тебе сраку. Але ж вони не можуть показати тобі результатів своєї праці, так? У тебе немає свідомого доступу на ці рівні. Тож одна звивина твого мозку намагається розказати щось іншій, як тільки може. Передає, так би мовити, записки під столом.
— Сліпобачення, — пробурмотів я. Ти просто відчуваєш, куди треба простягнути руку…
— Радше шизофренія. Хіба що ти бачив картинки, а не чув голоси. Ти бачив картинки. І все одно не зрозумів.
Я кліпнув.
— Але як міг би я… Тобто…
— Ти що, подумав, що на «Тезеї» завелися привиди? Що шифратори телепатично спілкуються з тобою? Те, що ти робиш, важливо, Кітоне. Тобі сказали, що ти тільки стенографіст, у тебе вдовбали стільки шарів абсолютного невтручання, але тобі все одно довелося взяти ініціативу в свої руки, так? Довелося самостійно обмірковувати проблему. Єдине, чого ти не зміг, — це визнати усвідомлене. — Каннінґем похитав головою. — Сірі Кітоне. Поглянь, що вони з тобою зробили.
Він торкнувся свого обличчя.
— Поглянь, що вони зробили з усіма нами, — прошепотів він.
Я побачив Банду, яка кружляла посеред темної оглядової сфери. Коли я зазирнув туди, вона гойднулася вбік, щоб дати мені місце, і пристебнулася до стіни.
— Сьюзан? — запитав я. Я й справді не міг більше їх розрізнити.
— Я покличу її, — сказала Мішель.
— Ні, все гаразд. Я хотів би поговорити…
Але Мішель уже зникла. Розпливчаста постать хитнулася переді мною і сказала:
— Зараз їй хотілося б побути наодинці.
Я кивнув.
— А ти?
Джеймс знизала плечима.
— Я не проти поговорити. Хоча й здивована, що ти досі готуєш свої звіти після…
— Я… Зовсім ні. Це не для Землі.
Я роззирнувся. Не було на що дивитися. Потьмарюючи краєвид сірою плівкою, сферу ізсередини вистилала сітка Фарадея. Посеред неба чорною пухлиною нависав Бен. Я міг розгледіти з дюжину потьмянілих інверсійних слідів на тлі нечітких хмарних смуг, темно-червоних, аж чорних. Сонце моргнуло за плечем Джеймс — яскрава цятка, що розсіюється на численні веселки, варто лише повернути голову. Ось, власне, і все. Світло зірок не проникало крізь сітку, як і відблиски більших, темніших часток аккреційного пояса. А мільярди бляклих плямок широконосих механізмів і зовсім зникли.
Когось це може заспокоювати, подумалося мені.
— Гидкий краєвид, — зауважив я.
«Тезей» міг легко спроектувати чіткіше зображення на купол, і воно було б реальнішим від реального.
— Мішель подобається, — сказала Джеймс. — Почуття, які він викликає. А Дробарю подобаються дифракційні ефекти та інтерференційні візерунки.
Якийсь час, огорнуті тьмяним світлом, що сочилося з хребта, ми вдивлялися в порожнечу. На цьому тлі проступав нечіткий профіль Джеймс.
— Ти мене підставила, — зрештою сказав я.
Вона поглянула на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Ви ж обговорювали це все за моєю спиною, правда? Усі ви. Але не ввели мене в курс справи, доки я не пройшов… — як там вона казала? — попередньої підготовки. Усе було сплановано, щоб вивести мене з рівноваги. А потім Сарасті ні сіло ні впало накинувся на мене і…
— Ми не знали цього, доки не увімкнувся сигнал тривоги.
— Сигнал?
— Коли він змінив газову суміш. Ти ж мав почути її. Хіба ти не тому там опинився?
— Він викликав мене до свого намету. І наказав дивитися.
Вона похмуро глянула на мене.
— Ти не намагався спинити його?
Я не міг відбитися від звинувачень у її голосі.
— Я просто… спостерігав, — слабко відказав я.
— Я думала, що ти намагався спинити його, щоб… — вона похитала головою. — Думала, тому він на тебе накинувся.
— Хочеш сказати, що це не було підлаштовано? Що ти не брала в цьому участі?
Я не вірив їй. Але знав, що Джеймс не бреше.
— Я подумала, що ти намагався захистити їх, — Джеймс тихо, сумно засміялася з власної помилки й відвела погляд. — Я мала б здогадатися.
Мала. Вона мала б знати, що виконувати накази — це одна справа; а ось стати на чийсь бік означає не досягти нічого, окрім як поставити під сумнів мою об’єктивність.