Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
Агар лежала в постелі. Очі сухі, як пісок, і нерухомі, як скло. Пілат і Реба сиділи коло неї, схилялися над нею, як дві плакучі верби, водночас нагнуті вітром. І, як дерева, віддавали їй все, що мали: лагідний шепіт і ласкаву тінь.
— Мамо, — обізвалася Агар. Брала її гарячка.
— Що, дитинко?
— Чому йому не подобається моє волосся?
— Кому? Кому не подобається твоє волосся?
— Дояреві.
— Йому подобається твоє волосся, — сказала Реба.
— Ні. Не подобається. І не знаю чому. Чому він ніколи не любив мого волосся?
— Та любить він, любить. Чому б йому не любити? — спитала Пілат.
— Він любить шовковисте волося.
Агар шепнула ці слова так тихо, що Пілат і Реба зігнулись, щоб дослухатися.
— Шовковисте? Дояр?
— Таке, як моє, йому не до вподоби.
— Заспокойся, Агар.
— Шовковисте волосся, кольору центової монети.
— Заспокойся, дитинко.
— Звивисте, хвилясте, шовковисте волосся. Таке, як моє, йому не подобається.
Пілат поклала руку на внуччину голову. Провела пальцями по м’яких вологих кучерях.
— І як йому не любити твоє волосся? Таке саме росте йому під пахвами. Таке саме росте йому від соромного місця до пупа. І на грудях. Росте йому з носа, понад губами, а якщо загубить бритву, то цим волоссям покриється все обличчя. Це волосся — на його голові, Агар. Таке саме, як твоє. Він не може не любити твого волосся.
— Він ненавидить моє волосся.
— Ні. Любить. Сам не знає, що йому любити. Дитинко, він от-от повернеться. Як не сьогодні, то завтра. Та невже ж би він любив себе й ненавидів твої кучері?
— Йому подобається шовковисте волосся.
— Заспокойся, Агар.
— Такого кольору, як цент.
— Годі вже, дитинко.
— Йому подобається блідо-жовта шкіра.
— Ц-с-с-с.
— І сірі очі.
— Годі, голубонько.
— І тонкий ніс.
— Заспокойся, любонько.
— Йому ніколи не подобатиметься моє волосся.
— Заспокойся, маленька моя, заспокойся...
Сусіди скинулися хто скільки міг, бо Пілат і Реба витратили все до останнього цента, щоб Агар причепурилася. Небагато назбиралося, і, мабуть, не було б відповідного похорону, якби не Рут. Прийшла до крамнички Сонні й, не кліпаючи, задивилася на Мейкона. Він витяг шухляду, вийняв дві двадцятидоларівки й поклав їх на стіл. Рут не взяла їх, навіть не рушила з місця. Мейкон завагався, крутнувся на стільці й заходився набирати комбінацію цифр на сейфі. Рут чекала. Три рази чоловік сягав до сейфа, поки вона нарешті розчепила складені на грудях руки, забрала гроші, подякувала й подалася до Лінденового християнського похоронного бюро, щоб якнайскоріше все залагодити.
А за два дні посеред богослужіння Рут виявилася одна-єдина з родини небіжчиці. Жіночий квартет з Лінденового баптистського хору вже проспівав «Будь вірний мені», дружина власника похоронного бюро прочитала картки з висловленнями співчуття, а проповідник вдався до свого «Нагий на світ приходиш і нагий одійдеш», яке вважав дуже підхожим на похороні молодої жінки. У притворі пияки, що прийшли віддати шану «Пілатиному дівчаті», але не сміли ввійти, пошморгували носами. І тут двері розчахнулися. Вбігла Пілат і вигукнула: «Милосердя!» Наче наказувала. Якийсь молодик устав і попрямував до неї. Відштовхнула його, мало з ніг не збила.
— Прошу милосердя! — крикнула вона й пішла до труни, похитуючи головою, ніби хтось її про щось питав, а відповіді не було. На півдорозі Пілат спинилася й показала пальцем перед себе. Помалу, хоч дихала часто й неглибоко, сперла руку на бік. Дивно: в’яла, слабка рука, оперта на бік, і частий подих.
— Милосердя, — шепнула Пілат. Власник бюро підбіг до неї і торкнув за лікоть. Вона ухилилася й пішла до похоронних нош. Схиливши голову, глянула вниз. Сережка дотикнулася її плеча й на тлі чорної одежі засяяла, як зірка. Власник знову підійшов до Пілат, та, побачивши її уста барви ягід і чорнила, імлисті вологі очі, дивовижну коробочку, що звисала з вуха, відступив і задивився на підлогу.
— Милосердя? — тепер Пілат питала. — Милосердя?
Цього було мало. Слово потребувало втілення. Стара жінка випростувалася, високо підняла голову — й прохання стало піснею. Чистим дзвінким голосом проспівала його — це одне слово. Довго, довго звучало, як ціла строфа. Ще не завмер у закутках храму останній звук, як у відповідь обізвалося солодке сопрано: