Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
Схильний занотовувати навіть дрібниці, Мальборо залишив чимало добрих згадок про нього… Тож коли вам буде цікаво, запрошую вас погортати ті записи. За килішком бренді, звісно.
— Несподівано… — промовив Марко, — дуже несподівано… Я й не знав про такі подробиці, окрім тих, що мій предок Марко Вишневецький, прибувши до Стокгольма з таємним посланням гетьмана Мазепи, закохався там у юну шведку і зрештою, прийнявши протестантство, одружився з нею.
— Відчайдушний був хлопак! — гмикнув Черчилль. — А далі що ж? Як склалася його доля потім, вам відомо, Алексе?
— Уривками. Знаю, що він брав участь у Полтавській битві і мало не загинув у Батуринській різанині, яку вчинив князь Меншиков козакам за те, що повстали проти московського царя. Йому вдалося утекти з полону… Далі він служив своєму панові до самої його кончини… Десь із тих часів, після його втечі, береться легенда, начебто він був не простим чоловіком, а вовкулакою… Але нікому з його нащадків той вовкулачий дар, як бачите, не передався, — усміхнувся Марко.
— А що ж шведка? — поцікавився Черчилль. — У таких історіях кохання завжди має визначальну роль.
Марко розвів руками.
— Це мені достеменно невідомо. Але з огляду на те, що у моїй родині усі або чорняві, або біляві, як скандинави, а бабця моя таємно сповідувала протестантизм, хоч уся родина — католики, то, цілком можливо, у них все склалося… Із тією шведкою. Він зумів у якийсь спосіб повернутися в Україну, осісти на Поділлі і продовжити свій рід… Зрештою, прізвище Швед нам дісталося від Марка Вишневецького точно…
* * *
Через місяць після тієї розмови з Черчиллем Марко отримав печальну звістку з Варшави. Тиждень тому він попросив Селфріджа через його людей допомогти передати у Варшаві для Всеволода Змієнка пляшку доброго англійського бренді, скриньку кубинських сигар, коробку найкращого шоколаду та конверт із грошима — такий собі подарунок для іменинника та його родини. Батькові Полозу виповнювалося п’ятдесят два. Вдалося навіть перемовитися з ним кількома словами телефоном та привітати. А за два дні по тому Змієнка не стало…
Так, він був уже давно не юнак, так, настраждався за трьох дурних. Тримав у голові скільки усього: журбу за сім’єю, залишену в Україні, та смерть коханої дружини, з якою і не набувся на цім світі досхочу. Потім потерпав, коли через совєцький кордон дітей переправляли до нього у Польщу… Хвилювався за кожного свого агента, за кожного співробітника української резидентури, як за рідного — чи то за Марка, чи за кого іншого, кого сам випестував, навчав, із ким боровся за свободу рідної землі чи поневірявся на чужині… Хурував, коли загинув у Парижі Головний Отаман Симон Петлюра.
Важко переживав загибель Коновальця у Роттердамі, якому сам радив не наближати до себе того Валюха, бути обережним із ним, бо Павлусь від початку не викликав у Змієнка довіри… Але найбільше картався за Україну, яку вони усі разом не змогли втримати і залишили на поталу ворогу. Відчував на собі велику провину, яку нічим не міг у своїй свідомості загладити, хоч і віддавався боротьбі за українську справу цілком і повністю усі ці роки…
Тож можна було із легкістю сказати, що серце Змієнкове не витримало тієї журби, страждань і хвилювань… Лікар так і констатував: серцевий напад. Жорстокий, миттєвий, непередбачуваний… Мовляв, покійний, якщо це втішить його друзів та рідних, навіть не мучився. Міг відчути раптовий пекучий біль у грудях і впав замертво…
Але Марко у то не вірив. Після загибелі Коновальця та особливо після розповідей Кривицького про винищення агентами Луб’янки української резидентури у Стамбулі в 1930-х те, що Змієнко помер своєю смертю, видавалося йому неправдоподібним.
Поховали генерал-хорунжого Всеволода Змієнка ЗО жовтня на Варшавському православному цвинтарі. Там упокоїлася його звитяжна душа навіки.