Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Основним класом корабля у вирішенні проблем на Чорному морі буде корвет вітчизняного виробництва. У складі ВМС будуть і багатоцільовий фрегат, бойові ракетні та артилерійські катери, десантні та міннотральні кораблі. Планується створення підводних сил.
Головною базою ВМС України є Севастополь. Крім цього, ВМС базуватимуться в Одесі, Очакові, Чорноморському, Новоозерному та в Феодосії.
Важко уявити творення нашого флоту без допомоги українського народу. Шефська допомога підприємств, державних адміністрацій та громадських організацій з різних міст України, яка здійснювалася з першого дня підписання Президентом України Указу “Про організацію шефства над кораблями ВМС України”, надавалася практично усіма областями країни, і лише за 1996 рік склала суму близько 4 мільйонів 200 тисяч гривень. Особливо відзначилися Херсонська область, яка перерахувала українському флотові 787,8 тис. гривень, Вінницька — 773 тисячі, Харківська — 600, місто Київ — 560, Миколаївська — 260, Полтавська — 225 та Рівненська — 134 тисячі гривень. Не забували про нас і Одеська, Дніпропетровська, Чернігівська, Донецька, Запорізька і Черкаська області та Крим.
Призначення нового командування збіглося з активізацією переговорів щодо флоту, і призначеним керівникам з першого дня довелося поринути в атмосферу міждержавних відносин. Після переговорів двох делегацій у Севастополі почалася зустріч у Києві, проте ні одна, ні друга зустріч не просунули сторони до вирішення проблеми. Найголовніше питання — про поділ інфраструктури в Севастополі, як і раніше, залишалося каменем спотикання. Росія не хотіла нічого віддавати в Севастополі.
Отже, українські моряки залишалися без медичних та культурних закладів, а флот — без складів, місць заправки пального тощо.
Така жорстка позиція російської делегації на переговорах щодо поділу об’єктів була не випадковою. Як заявив один з військових експертів російської сторони, їм було наказано нічого не здавати.
Виникало законне запитання: кому вигідно те, щоб переговорний процес не зрушив з місця? Україна, зрозуміло, була зацікавлена в якнайскорішому розв’язанні проблеми ЧФ. В разі підписання договору Росії довелося б сплачувати чималі суми за оренду інфраструктури Севастополя. Крім того, російська сторона при взаєморозрахунках зобов’язана була б заплатити за 31,7 відсотка кораблів, що залишалися в російському ЧФ, бо при поділі кораблів у співвідношенні 50 на 50 український флот брав тільки 18, 3 відсотка. Російській стороні довелося б викласти чималу суму і за майно, якого не виявиться при поділі 50 на 50, адже ділитися воно повинно було за станом на серпень 1992 року. Загальна сума була чимала і вона могла б частково компенсувати борги України за енергоресурси. Українська сторона мала б постійне джерело прибутку і від оренди і змогла б цю суму направляти на оплату за російські енергоресурси, що постачаються. На додачу, для української сторони перебування російського флоту могло б стати невеликим важелем при веденні переговорів з Росією у найважливіших напрямах. У разі необхідності можна було ввести які-небудь додаткові податки, пов’язані з перебуванням російського ЧФ на її території, а то й взагалі виключити норму Конституції, де допускається тимчасове перебування іноземних військових формувань. Тому Україна була зацікавлена в скорішому вирішенні проблеми ЧФ, чого не можна було сказати про командування російського ВМФ та полiтиків Російської Федерації.
Одразу після підписання угод Росії довелося б платити чималу суму за перебування флоту. Віддати українській стороні навіть невелику частину об’єктів у Севастополі — означає зменшити зону своєї присутності, а отже, і впливу. Вигідно було базуватися, але не платити.
Неоголошена війна тривала. В кінці 1996 року ще раз своє справжнє обличчя показало керівництво Чорноморського флоту, яке стало організатором загальноміського мітингу проти поділу ЧФ і на підтримку “російського” статусу Севастополя. Про таку діяльність командування ЧФ привселюдно заявив на пленарному засіданні Верховної Ради Криму відомий борець за російський статус міста Олександр Круглов. Пізніше в інтерв’ю журналістам він сказав, що напередодні мітингу адмірали ЧФ зібрали в штабі керівників патріотичних і ветеранських організацій для вироблення тактики спільних дій. Передбачалося, що “блокуються будови адміністрацій, і в цих умовах виставляються вимоги представникові Президента про те, щоб найближчого часу було проведено сесію міськради, де було б підтверджено російський стасус Севастополя” (“Зеркало недели”, 21 грудня 1996 р.). Цей вислів Олександра Круглова підтвердився діяльністю, якою від дня виникнення проблеми ЧФ займалося командування флоту. Того дня після мітингу близько 150 учасників вирушили до мера міста Віктора Семенова, щоб висловити протест у зв’язку з останніми його заявами про український статус Севастополя (Віктор Семенов справді став на захист Конституції України). Тільки завдяки щасливому випадкові тоді в сутичці з міліцією не пролилася кров.