Темна вежа. Темна вежа VII

Одного дня я зав’язав з ним розмову. Це було на Головній вулиці, біля «Перлини». У кінотеатрі втисячне відбувалося тріумфальне повернення «Зоряних воєн». Якщо і є на світі якесь кіно, яке Руйначі готові переглядати вічно, то це «Зоряні війни».

Я спитав його, чи знає він, звідки походить його ім’я. Він відповів: так, авжеж, від голови його клану. Кожному кан-тої, коли настає час, голова клану дає ім’я. Це щось на зразок маркера зрілості. Дінкі каже, що своє ім’я вони дістають після першої вдалої мастурбації, але ж це Дінкі. Факт залишається фактом: нам не відомо, чому їх називають так, а не інакше, та й неважливо це, але деякі імена просто розкішні. Є один хлопець, схожий на Рондо Гаттона, кіноактора тридцятих років, хворого на акромегалію (він отримував ролі монстрів і психопатів), але цього звати Томас Карлайл. Ще є Беовульф і Ван Гог Баез.

Сюзанна, в минулому прихильниця фолк-музики з Блікер-стрит, сховала обличчя в долонях, щоб не захихотіти.

— Але я все одно розповів йому, що Трампас — це персонаж відомого роману-вестерну «Вірджинець», другорядний, звісно, але Трампасу належать слова, які пам’ятають усі, хто прочитав книжку: «Всміхайся, коли таке кажеш!» Нашого Трампаса це розсмішило, і я незчувся, як за кількома чашками кави з аптечного магазину переповів йому сюжет роману.

Так ми потоваришували. Я розповідав йому про все, що відбувалося в нашій маленькій громаді Руйначів, а він мені — багато всього цікавого, хоч і безневинного, зі свого боку барикад. Ще жалівся на свою екзему, від якої немилосердно свербіла голова. Він постійно піднімав свою кругленьку шапочку, дуже схожу на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб під нею почухати. Трампас стверджував, що там чухається найсильніше, гірше навіть, ніж унизу, біля дітородного органа. 1 мало-помалу я зметикував, що, коли шапочка підіймається, я можу читати його думки. Не лише ті, що були на поверхні, а всі, всі думки. Якщо швидко ворушити мізками — а цього я навчився, — я міг вільно обирати потрібне, точнісінько так, як обирають статті в енциклопедії, гортаючи сторінки. Але насправді це більше скидалося на те, як хтось вмикає і вимикає радіо, поки передають новини.

— Впасти і не жити, — сказав Едді і взяв ще одне галетне печиво. Йому дуже бракувало молока, щоб розмочити печиво: бо галети без молока — це те саме, що «Орео» без прошарку крему.

— Уявіть, що радіо чи телевізор вмикається на повну гучність, — рипучим утомленим голосом вів далі Тед, — а потім вимикається… таксамошвидко. — Тед навмисне промовив ці слова на одному подихові, і всі всміхнулися. Навіть Роланд. — Так вам буде легше зрозуміти. А тепер я розповім вам, що дізнався. Підозрюю, що вам це вже відомо, але я не можу ризикувати, бо раптом все-таки не знаєте. Це надто важливо.