Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Там, у кімнаті, напханій тонкими рожевими балетними пачками, у фетровому капелюсі, що сидів набакир на коротко стриженій голові, Армітейдж запитав, чи Тед чув коли-небудь про «Південноамериканських морських бджіл». Коли Тед відповів, що не чув, Армітейдж розповів йому, що 1946 року консорціум багатих бізнесменів з Південної Америки (переважно з Бразилії) найняв групу американських інженерів, будівельників і свердлярів. Загалом їх було більше сотні. Ці люди й стали «Південноамериканськими морськими бджолами». Консорціум уклав з ними угоди на чотири роки і за різними тарифами оплати праці, але платили (на превеликий подив для всіх) надзвичайно щедро. З бульдозеристом могли підписати контракт на 20 тисяч доларів річної платні, що на ті часи становило кругленьку суму. Але на цьому дива не закінчувались: була ще премія в обсягах річного заробітку. Тобто 100 тисяч доларів за чотири роки. Звісно, якщо працівник погоджувався на одну умову: він їде, працює і не повертається додому, поки не закінчаться ті чотири роки чи поки не буде зроблено роботу. Щотижня тобі належано два вихідні (як і в США), щороку — відпустка (знову ж таки як в США), але в пампасах. Ти не мав права повертатися до Північної Америки (чи навіть до Ріо), поки не спливе чотирирічний термін. Якщо в Південній Америці ти помирав, то ховали б тебе там — ніхто не збирався оплачувати перевезення тіла до Вілксбара чи ще кудись. Але п’ятдесят штук платили одразу, авансом і давали два місяці пільгового періоду, протягом яких ти міг витратити ці гроші, вкласти їх у щось чи зробити з ними що завгодно. Якщо твій вибір зупинявся на інвестиціях, то за чотири роки, коли ти повернешся з джунглів, увесь засмаглий, накачаний і з купою цікавих історій, які переповідатимеш до кінця життя, п’ятдесят тисяч могли вирости до сімдесяти п’яти. І авжеж, коли контракт закінчувався, ти отримував те, що англійські моряки любили називати «другою половиною».
У нас приблизно те саме, переконливо повідомив Армітейдж Теду. Та тільки авансом давали двісті п’ятдесят тисяч, а по закінченні угоди відвалювали півмільйона.
— Це звучало неймовірно, — розповідав Тед із «Волленсака». — Авжеж, я був шокований. І лише згодом зрозумів, як дешево нас купували, навіть за тодішніми цінами. Дуже красномовно про їхню скнарість уміє розповідати Дінкі… «вони» в цьому випадку — це всі бюрократи Короля. Він каже, що Багряний Король намагається і все суще знищити, і в бюджет при цьому вкластися. Авжеж, Дінкі правий, але я думаю, що навіть він розуміє (хоч і не визнає цього, ну аякже) — якщо людині запропонувати забагато, вона відмовиться в це вірити. Чи, залежно від її уяви… а багато телепатів і ясновидців уявою майже не наділені… просто не зможе повірити. Отже, період нашої кабали становив шість років, з можливістю поновлення контракту, й Армітейдж сказав, що вирішити я мав негайно. Леді й джентльмени, немає успішнішої техніки маніпуляції, ніж та, коли ти забиваєш жертві баки, сковуєш її жадібністю, а потім береш її тепленькою за допомогою блискавичної атаки.
Мене атакували належним чином, і я одразу ж погодився. Армітейдж пообіцяв, що мою чверть мільйона вже сьогодні ввечері перекажуть на рахунок у «Морському банку» Сан-Франциско, звідки я зможу її забрати, коли заманеться. Я спитав, чи потрібно підписувати якийсь контракт. Він простягнув мені свою руку — величезну, як окіст, — і сказав, що ось він, наш контракт. Я потім запитав, куди я поїду й що робитиму (хоч ви й погодитесь, що всі ці питання я мав би поставити перед тим, як давати згоду, але я був такий приголомшений, що мені навіть на думку не спало поцікавитись).
До того ж я чомусь був упевнений, що знаю. Я думав, що працюватиму в якомусь урядовому проекті й це буде пов’язано з «холодною війною». Телепатичний відділ ЦРУ чи ФБР, розташований на острові в Тихому океані. Пам’ятаю, як ще подумав тоді, що незлецька б вийшла радіоп’єса.
Армітейдж сказав: «Теде, ти вирушиш у далеку подорож, але разом з тим це буде те саме, що зайти в сусідні двері. Більше я поки що сказати не можу. Крім того, що ти маєш тримати рота на замку, нікому не розповідати про нашу угоду, поки не минуть вісім тижнів до твого… м-м-м… від’їзду.
Пам’ятай, що твій язик — твій ворог. Щоб не вважати себе параноїком, припускай, що за тобою завжди стежать».
І, ясна річ, за мною стежили. Пізніше… занадто пізніше, так би мовити… я прокрутив у пам’яті свої два місяці у Фриско і зрозумів, що за мною постійно ходили назирці кан-тої.