Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Я заплющив очі й ступив уперед. На коротку мить здалося, що мене щось перевернуло й поставило на голову, але не більше. Жодних дзвіночків, жодної нудоти. Було насправді доволі приємно, а надто якщо порівнювати з дверима в Санта-Мірі. Я вийшов, чи краще сказати — виповз на колінах і руках, біля шосе, по якому раз у раз шурхотіли машини. Неподалік у бур’яні перекидало вітром шмат газети. Підібравши його, я побачив, що опинився у квітні тисяча дев’ятсот шістдесятого року, майже через п’ять років після того, як Армітейдж і його приятелі погнали нас, як череду, через двері в Санта-Мірі. Опинився на іншому боці країни. Я тримав у руках аркуш гартфордської газети «Куранти». А шосе виявилося автомагістраллю Меріт-парквей.
— Шимі може створювати магічні двері! — вигукнув Роланд. Слухаючи Тедову розповідь, він одночасно чистив свій револьвер, але ця новина так його вразила, що він відклав зброю вбік. — От що таке телепортація! Ось що воно означає!
— Цить, Роланде, — шикнула на нього Сюзанна. — Мабуть, це його пригода в Коннектикуті. Я хочу послухати.
Але почути Тедову розповідь про пригоди в Коннектикуті їм так і не вдається: він просто каже, що це «вже геть інша історія», і повідомляє, що піймали його в Бриджпорті, коли він намагався назбирати грошей, щоб зникнути назавше. Двоє ницих заштовхали його в машину і відвезли в Нью-Йорк, у ресторан «Діксі-Піґ». Звідти — у Федік, а вже з Федіка — до станції «Край Грому». Зі станції його повезли прямісінько в Девар-Тої, о Тед, як ми раді тебе бачити, ласкаво просимо назад!
Четверта касета вже на три чверті прослухана, Тед настільки захрип, що майже не може голосно говорити. Але, попри це, хоробро продовжує.
— Поки мене не було, час здійснив один зі своїх непередбачуваних стрибків уперед, хоча не так вже й довго я був відсутній. Тумму О’Теґо відкликали, напевно, через мене, його місце посів Прентис з Нью-Йорка, кі’-дам. Вони з Фінлі десятки разів допитували мене в кабінеті начальника. Фізичних тортур не було — мабуть, вони досі вважали, що я надто важливий, аби мною ризикувати, — зате був величезний дискомфорт і постійні ігри розуму. Вони також чітко дали зрозуміти, що в разі, якщо я знову втечу, моїх друзів у Коннектикуті стратять. На що я відповів: «Ви що, хлопці, дурні? Якщо я продовжуватиму роботу, їм усе одно кінець. Усім кінець, за винятком хіба що того, кого ви звете Багряним Королем».
Прентис склав пальці обох рук дашком (це його прикра звичка) і сказав: «Не знаю, так це чи ні, сей, але якщо правда, то коли нам настане, як ви кажете, „кінець“, ми не відчуємо жодного болю. А от маленький Боббі й маленька Керол… не кажучи вже про матінку Керол і друга Боббі, Саллі-Джона…» Закінчувати не було потреби. Я досі не знаю, чи вони зрозуміли тоді, що тими погрозами на адресу моїх юних друзів налякали мене до смерті. Налякали і разом з тим розлютили до сказу.
Усі їхні питання зводилися до того, що їм справді потрібно було з’ясувати: чому я втік і хто мені допоміг. Я міг би вдатися до старого перевіреного у військових способу «ім’я, звання, особистий номер», але вирішив дати трохи розгорнутішу відповідь. «Мені захотілося втекти, сказав їм я, після того як я випадково впіймав проблиск думки одного з охоронців кан-тої про те, що ми робимо насправді, і це мені не сподобалось». Що ж до того, як я вибрався… я сказав, що не знаю. Просто заснув, а прокинувся на узбіччі Меріт-парквей. Спершу вони підняли цю історію на глум, але згодом майже повірили в неї— найперше тому, що в моєму виконанні вона завжди звучала однаково, без жодних змін, хоч би скількома питаннями вони мене бомбардували. Ну, і, звісно, вони знали, якою силою я був наділений і наскільки відрізнявся від решти Руйначів.
«Тобто ви, сей, вважаєте себе підсвідомим телепортом?» — запитав у мене Фінлі.
«Звідки мені знати? — у свою чергу запитав я. Відповідати питанням на питання — хороша тактика на допиті, як на мене. Звісно, якщо він досить м’який, як це було в моєму випадку. — Я ніколи не відчував за собою таких здібностей, але хтозна, що дрімає у надрах нашої підсвідомості, еге ж?»
«Для вас же буде краще, якщо це зробили не ви, — сказав Прентис. — 3 будь-яким неприборканим хистом ми можемо змиритися. Але не з цим. Цей талант, містере Бротіґен, згубний навіть для такого цінного працівника, як ви». Тоді я не надто в це повірив, але пізніше Трампас дав мені зрозуміти, що Прентис, можливо, не жартував. Хай там як, такою була моя легенда, і я не відступав від неї ні на крок.