Подорож на край ночі

Парапен і собі став поволі збиратись. Я допоміг йому закрутити навколо шиї щось подібне до шарфа й накинути поверх облиплого лупою піджака щось схоже на плащ. Тоді він раптом схаменувся: адже я прийшов з приводу дуже конкретного термінового питання. «Отакої! — сказав він. — Набридаючи вам своїми дурницями, я й забув про вашого хворого! Даруйте, колего, й повернімося чимшвидше до нашої теми. Хоча що, зрештою, я можу вам сказати, чого б ви не знали й без мене? Розум застерігає вдаватися до будь-яких непевних теорій і суперечливих експериментів! Отож, колего, старайтесь якомога! Якщо вам судилось лікувати, докладайте до цього найревніших зусиль! Щодо мене самого, то можу вам по щирості сказати: тифоїдні хвороби набридли мені над усяку міру! Це навіть годі уявити! Коли я замолоду почав досліджувати черевний тиф, у цій царині працювало лише кілька чоловік, тож нам, зрештою, не становило труднощів рахуватись одне з одним, ушановувати одне одного навзаєм. Ну а тепер — що вам сказати? Фахівців наплодилось навіть у Лапландії! В Перу! І щодня їх чимраз більше! Вчені налізають звідусіль! У Японії налагодили серійне виробництво дослідників! Бачу, за кілька років світ стане справжнім звалищем безглуздих публікацій на цю засмальцьовану тему. Щоб зберегти своє місце і більш-менш успішно боронити його, я обмежився тим, що відтворюю в різних періодичних виданнях ту саму свою давню доповідь на конгресі, тільки наприкінці року додаю кілька незначних і абсолютно неістотних доповнень… Але повірте мені, колего, черевний тиф у наші дні так само спаскуджений, як мандоліна або банджо. Здохнути можна! Кожен по-своєму хоче грати на ньому свою жалюгідну партійку. Ні, мені просто втіха вам признатися, що я вже не почуваюся на силі й далі забивати собі памороки, прагну лише невеличкого закутку досліджень, завдяки якому не наживу ворогів, не вовтузитимуся з учнями, а тільки матиму ту маленьку, вкрай потрібну мені славу, яка не розбудить нічиїх заздрощів. Поміж інших дурниць я подумував провести порівняльне дослідження впливу центрального опалення на поширення геморою в північних і південних країнах. Що ви на це скажете? І залучити гігієну! Режим харчування! Тепер такі речі в моді, хіба не так? Я переконаний, таке дослідження, проведене як годиться й розтягнене на багато років, зрештою прихилить до мене Академію, бо ж більшість її членів — старигани, що не можуть бути байдужі до проблем опалення й геморою. Подивіться, що вони роблять задля раку, який зачіпає їх так близько! Може, тоді Академія вшанує мене однією з премій у царині гігієни? Хіба я знаю? Десять тисяч франків! Га? Тоді мені б стачило грошей на подорож до Венеції… Знаєте, юний друже, замолоду я вже був у Венеції… Ет! Там так само здихають з голоду, як усюди! Але там відчувається врочистий запах смерти і забути його відразу несила…»