Подорож на край ночі

Навіть на весіллі своєї доньки він не відчув більшої радости.

Перед крамницею купчилося дедалі більше люду, дивлячись, як, намагаючись утекти, свиня щоразу падає, тонучи в складках сала. Але й цього було не досить. їй на спину висадили невеликого лютого песика й нацькували його на тварину, заохочували кусати її розлогі м'ясива. Юрба вже аж нетямилась. Надбігли поліцаї і всіх розігнали.

Коли такої пори вийти на середину мосту Коленкур, удалині, над широким озером ночі, що поглинуло цвинтар, можна добачити перші вогні Рансі. Це аж на тому боці. Щоб дістатися, треба обходити цвинтар — як далеко! Тоді здається, ніби обходиш саму ніч, бо сплине чимало часу і ступиш тисячі кроків, поки дійдеш до бастіонів.

Ось і двері місцевої акцизної контори, я проминаю запліснявілу комірчину, де зеленим грибом умостивсь писарчук. Уже близько. Місцеві собаки гавкотом засвідчили свою пильність. Під ліхтарем іще видніють квіти, їх продають, бо тут завжди чекають на небіжчиків, яких вряди-годи несуть на цвинтар. Збоку ще один цвинтар, далі бульвар Повстання. Прямий і широкий, він усіма своїми ліхтарями піднімається в ніч. Пройти трохи ним, а потім ліворуч. То моя вулиця. На ній ані лялечки, але однаково кортить піти кудись далеко-далеко. Ще б які-небудь капці, аби нечутно підніматися сходами до своєї квартири. Якщо Веберів стан не поліпшиться, я тут для всіх стану нікчемою. А втім, я зробив усе. Мені нема чим дорікнути. Хіба я винен, що в таких випадках нічого не можна вдіяти? Я пройшов повз будинок, де жив Вебер, і, здавалося, ніхто мене не помітив. Зайшовши до кімнати, я не став піднімати жалюзі, а крізь шпарини намагався роздивитись, чи стоять ще люди перед Беберовим будинком. З нього вийшло кілька відвідувачів, проте сьогодні вони видавались не такі, як учора. Одна хатня робітниця, яка жила в сусідстві і яку я знав дуже добре, плакала. «Певне, йому знову погіршало, — сказав я собі. — В усякому разі не покращало… А може, він уже помер? — міркував я далі. — Бо одна жінка навіть плакала!..» День закінчився.

Я, проте, намагався з'ясувати, чи справді в цьому випадку я виявив власну нікчемність. Душа, скута холодом, мовчала, немов обернувшись на маленьку ніч у закутку великої, ніч, створену тільки до мене.

Інколи чулася чиясь хода, луна чимраз гучніше озивалась у кімнаті, потім гула й затихала… Тиша. Я знову дивився, чи нічого не діється на вулиці перед моїми вікнами. Нічого, все діялось тільки в мені, переді мною поставало те саме питання.

Зрештою я заснув з тим питанням, власною ніччю в своїй душі і труною — такий я був знесилений, находившись і нічого не знайшовши.