Подорож на край ночі

Перед тим як споночіє, тітка, щоб зриватись уже на перший дзвоник, упивалася кавою: пожильцям тоді не доведеться дзвонити двічі або тричі підряд і вони не розбудять хворого небожа. Ввечері я заходив, аби дізнатися, чи часом не настав уже кінець. «А може, він захворів тоді, коли на велосипедних перегонах йому закортіло попити ромашки з ромом в овочевій крамниці?» — уголос гадала тітка. Ця думка не давала їй спокою з самого початку. Дурепа.

«Ромашка!» — ледь чутною луною мимрив Бебер у гарячці. А навіщо тітку переконувати? Я ще раз спробував удатися до двох або трьох невинних і безвартісних медичних препаратів — адже від мене сподівались лікування — і, пригнічений, знову поринав у ніч, бо, як і моя мати, в усіх нещастях завжди добачав свою провину.

На сімнадцятий день хвороби я сказав собі, що було б непогано навідатись до інституту Жозефа Біодурне й поцікавитися, що там думають про такий різновид черевного тифу, й водночас попросити в них поради і, можливо, вакцину, яку вони нараяли б мені. Таким чином, я б випробував геть усе, навіть найдивачніші засоби. І якщо Бебер таки помре, певне, ніхто нічим не зможе мені дорікнути. Я добувся до інституту на протилежному краї Парижа, за парком Вільєт, об одинадцятій ранку. Спершу був змушений пройтися вздовж незліченних лабораторій, шукаючи знайомого вченого. В лабораторіях ще нікого не було: ні вчених, ні відвідувачів, лише безладно валялось усіляке устаткування, вительбушені тушки тварин, недопалки, розбиті газові ліхтарі, клітки та слоїки з мишками, що задихалися без повітря, реторти, сечові міхури, поламані стільці, книжки, порох і знову недопалки; їхній сморід разом із смородом убиралень забивав решту запахів.

Мені спало на думку: якщо я вже прийшов так рано, чи не пройтись аж до могили великого Жозефа Біодурне, яка, оздоблена золотом і мармуром, містилась у підвалі самого шституту. Надгробок становив витончену буржуазно-візантійську фантазію. Охоронець біля могили бурчав, що його вирядили в бельгійське сукно. Вийшовши зі склепу, я знову подався на пошуки. Через цього Біодурне чимало молоді вже півстоліття обирає собі наукову кар'єру. Тепер серед учених розвелося не менше невдах, ніж серед випускників консерваторії… Зрештою всі ті, хто за багато років не досяг жодного успіху, зібралися докупи, створивши інститут. У ямах, куди поскочувались невдахи, зазнавши великої поразки, звання «лауреата факультету» цінують не менше за «Римську премію». Тож наука — мов той автобус, на який не сядуть усі зразу. Отаке-то.

Мені ще довго довелося чекати і в інститутському садку, що скидався водночас і на в'язницю, і на громадський сквер, квіти рівненькими рядами були насаджені вздовж мурів, надаючи їм ще більшої лиховісности.

Аж ось нарешті з'явились і перші співробітники, лаборанти та обслуга, чимало з них у великих сітках уже несли харчі з сусіднього базару, і по них я бачив, що це злидарі, які тягнуться з останнього. Згодом брамою пройшли забарніші вчені, ще злиденніші за своїх скромних підлеглих: кепсько поголені, вони йшли невеликими гуртками й шепотілися, зрештою розповзлись коридорами, тручись об панелі. Ці люди скидалися на постарілих сивих школярів із парасольками, пригнічених повсякденною нудною працею, розпачливо гидкими процедурами. Задля мізерної платні вони збиралися, марнуючи літа своєї зрілости, у невеличких мікробних кухнях, гріючи безкінечне вариво овочевих покидьків, задушених морських свинок та всякого іншого падла.