Ведмеже місто
- Автор: Бакман Фредрик
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7820-08-5
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ведмеже місто». Краткое содержание книги:
— Я сумую за Гольґером.
— Це в тебе буває лише тоді, коли я на тебе кричу.
Від гучного реготу Суне аж підстрибує цуценя. Сердито гавкає, а тоді знову береться гризти меблі.
— Насправді я сумую лише за твоїм криком, коли ти вичитувала Гольґера.
— Я також.
Ще віскі. Ще трохи кави. Мовчання і спогади, слова, яких ніколи не говорили вголос, і фрази, які притлумлювали. Аж Суне врешті каже:
— Те, що зробив Кевін, — це сором. Страшний сором. Але я боюся за клуб. Він існує майже сімдесят років, але тепер не знаю, чи він дотягне до наступного року, хай би їх чорти вхопили. Я боюся, що люди, якщо суд визнає вину хлопця, стануть пояснювати його вчинок хокеєм. Усюди бувають такі мудрагелі, які лишень чекають такої нагоди, — ото вони потиратимуть руки. А у всьому буде винен хокей.
Рамона так швидко і сильно дає ляпаса Суне у вухо, що старий товстун мало не падає з барного стільця. А розлючена стара шипить по інший бік барної стійки:
— Ось чому ти сюди прийшов? Поговорити про те, що сталося? Та щоб вам добре було… ці хлопи. Ви ж ніколи не винні, правда? Коли ж ви визнаєте, що не «хокей» виховує цих хлопців, а ВИ?! Усюди і завжди мені трапляються хлопи, які бовкають якісь дурниці через паскудство, яке самі ж наробили. «Релігія починає війну», «зброя вбиває людей»… які ж це кляті дурниці!
— Я… не хотів сказа… — намагається пояснити Суне, але мусить пригинатися, коли Рамона ще раз пробує заліпити йому по вусі.
— Закрий рота, коли я говорю! Кляті хлопи! Це ВИ створюєте проблеми! Релігія не воює, зброя не вбиває, а ти зарубай собі раз і назавжди, що хокей ніколи нікого не ґвалтував! А знаєш, хто це робить? Воює, вбиває і ґвалтує?
Суне прокашлює горло.
— Хлопи?
— ХЛОПИ! Вічно ці кляті хлопи!
Суне ніяково совається. Щеня засоромлено зіщулюється в кутку. Рамона довго й ретельно поправляє зачіску, випиває свою склянку і повільно сама перед собою визнає, що не так уже й складно взяти й закликати когось на каву.
Доливає і собі, і Суне віскі, дістає цуценяті шматок салямі, обходить барну стійку і сідає біля старого. Глибоко зітхнувши, неохоче визнає:
— Я теж сумую за Гольґером. А знаєш, що б він сказав, якби був тут?
— Що?
— Що і ти, і я вже й самі не знаємо, як буде правильно. Тому він не мусить нам цього говорити.
Суне усміхається.
— Цей твій хлоп завжди був самовдоволеним паскудником.
— Таки був.
В іншій частині міста Захаріас прокрадається з дому, щоб нікого не розбудити. За спиною наплічник, у руці відро. У вухах навушники, музика в усьому тілі. Сьогодні йому виповнюється шістнадцять, усе життя його дражнили й гнобили. Через будь-що. Через те, який він зовні і всередині, через його мову і місце проживання. Усюди. У школі, у роздягальні, в інтернеті. Врешті людина зношується. Це не так уже й помітно, бо ті, хто перебувають біля зацькованої дитини, думають собі, що вона звикає до такого ставлення. Але до цього ніколи не звикаєш, ніколи. Тобі весь час пече всередині. Просто ніхто не знає, якої довжини твій вогнепровідний шнур, навіть ти сам не знаєш. Ще у віці дев’яти-десяти років Захаріас почав планувати самогубство.
Жанетт розбудив телефонний дзвінок брата — знову спрацювала сигналізація. Сонна і сердита, вона їде до школи. Оглядає всю будівлю з кишеньковим ліхтариком, але нічого нема. Подумавши, що це, мабуть, сніг потрапив на сенсор, вона вже махає братові, щоб збирався виходити, але відразу ж ступає у щось мокре.
Одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді відмиває від крові кузов іржавого пікапа. Вони з батьком цілу ніч ішли по слідах, поки не знайшли тяжко пораненого звіра, який заліг у схованці, пробравшись углиб лісової темряви. Вони добили його гуманно й безболісно. Ана натягує брезент на кузов, забирає зсередини дві рушниці, перевіряє їх звичними рухами значно старшого мисливця.
Трохи далі на вулиці кілька хлопчиків років семи-восьми грають у хокей. Вісімдесятирічний чоловік, один із їхніх сусідів, стоїть біля своєї поштової скриньки. Через ревматизм він рухається з такою мукою, ніби пересуває невидимі скелі. Чоловік тягнеться по газету і вже повертається, щоб іти до будинку, але раптом зупиняється і дивиться на Ану. Все життя вони жили по сусідству, ще кілька років тому цей дід полював з її батьком, а в дитинстві часто пригощав її домашньою карамеллю на Різдво. Зараз ніхто з них не каже ні слова, старий тільки презирливо плює собі під ноги. Заходить усередину і так сильно гримає дверима, що від цього аж хитається зелений прапорець із ведмедем, почеплений над входом у будинок.