Ведмеже місто

Петер з Мірою сидять на кухні, тримаються за руки.

— Ти думаєш, що я не справжній чоловік, бо не вмію битися? — шепоче він.

— А ти думаєш, що я не справжня жінка, бо я це вмію? — запитує вона.

— Я… треб… ми мусимо відвезти звідси дітей, — шепоче він.

— Ми не можемо їх захистити. Любий, не має значення, куди ми поїдемо, ми не можемо їх захистити, — відповідає вона.

— З цим неможливо жити, просто неможливо, — схлипує Петер.

— Я знаю, — каже Міра.

Цілує його, усміхається й шепоче:

— Ти нормальний чоловік. Ти дуже і дуже мужній у багатьох інших справах. Наприклад, ти НІКОЛИ не визнаєш, що не маєш рації.

Він відповідає їй у волосся:

— А ти — жіночна. Найжіночніша з усіх, кого я зустрічав. Наприклад, тобі НІКОЛИ не можна вірити у грі «камінь-ножиці-папір».

Вони обоє сміються. Навіть цього ранку. Тому що можуть і мусять сміятися. Це їхнє благословення, воно їм іще належить.

Рамона курить перед «Хутром», вулиця безлюдна, небо чорне, але вона здалеку бачить цуценя, навіть незважаючи на погану погоду. Заходиться сухим кашлем, коли з темряви перевальцем виходить Суне; можна було б подумати, що Рамона хихоче, якби вона трохи менше курила. На років сорок-п’ятдесят менше.

Суне прикрикує на цуценя, але воно навіть не зважає. Підстрибує на Рамону, дряпає їй джинси, щоб звернула на нього увагу.

— От старий дурень, у тебе тепер цуценя? — пирхає вона.

— Мала неслухняна тварюка, я з нього скоро відбивну зроблю! — бурмоче Суне, але не може приховати своєї любові до кудлатого собачати.

Рамона відкашлюється.

— Кави?

— А можна й віскі — трохи?

Рамона киває. Вони заходять досередини, струшують сніг із черевиків, п’ють каву, а цуценя наполегливо й терпляче намагається згризти стілець.

— Ти вже, мабуть, чула, — сумно каже Суне.

— Так, — відповідає Рамона.

— Сором. Це такий сором.

Рамона підливає ще віскі. Суне довго дивиться на склянку.

— Петер не заходив?

Вона хитає головою й у відповідь піднімає брови, ніби запитуючи старого: «Ти з ним говорив?». Суне хитає головою.

— Навіть не знаю, що сказати!

Рамона нічого не відповідає. Вона занадто добре все розуміє. Запросити когось на каву — це водночас просто і складно.

— Суне, клуб — уже не твоя робота, — бурмоче Рамона.

— Формально мене ще не викинули, здається, вони про це забули після всього… що сталося. Але так. Звісно. Це вже не моя робота.

Рамона наливає ще віскі. Додає трохи до кави. Глибоко зітхає — і через Суне, і через себе.

— То про що ми тут балакаємо? Старі баба з дідом, сидять собі і крекчуть. Розтуляй вже свого рота та й кажи, як є.

Суне криво всміхається.

— А ти завжди була ніби психологом.

— Як і ведеться серед барменів. Просто ти завжди шкодував грошей на справжнього.