Кім

— Ніколи ще не було такого чели. Часом я сумніваюся, чи Ананда дбав так про нашого Володаря. Невже ти сагиб? Коли я був простим чоловіком — дуже давно — я про це забув. А тепер я на тебе дивлюся часто і щоразу згадую, що ти сагиб. Дивно.

— Ти ж мені казав, що нема ні чорних, ні білих. То чого ти мені голову морочив, святий чоловіче? Дай мені другу ногу потерти. Мене це сердить. Я не сагиб. Я твій чела, а голова мені обтяжує плечі.

— Трохи потерпи! Тоді ти і я, стоячи на далекому березі річки, озирнемося на наші життя так само, як озиралися у горах на денний перехід, який залишився позаду. Може, і я колись був сагибом.

— Ніколи не було сагиба, схожого на тебе, присягаюся.

— Я певен, що Зберігач Священних Зображень із Дому Чудес у минулому житті був дуже мудрим настоятелем монастиря. Але навіть його окуляри не допомагають моїм очам бачити. Коли я хочу пильно придивитися, перед ними пролягає тінь. То нічого — я знаю вибрики бідолашної нерозумної оболонки тіла — одна тінь змінює іншу. Я зв’язаний ілюзією часу і простору. Як далеко ми пройшли сьогодні у тілі?

— Десь половину коса.

(Три чверті милі, але це було дуже виснажливо).

— Половину коса. Ха! Я подолав десять тисяч тисяч косів у духові. Які ж ми усі загорнуті, замотані й сповиті оцим усім! — він глянув на свою тонку руку, помережану синюватими жилами, для якої вже стала заважкою вервиця. — Чело, а ти ні разу не хтів мене покинути?

Кім думав про цератовий пакунок і книжки у торбі з їжею. Якби тільки хтось уповноважений міг забрати їх, Кімові було би байдуже до того, як далі піде далі Велика Гра. Він був втомлений, голова пашіла, його діймав глибокий нутряний кашель.

— Ні, — майже суворо відповів він, — я не собака чи змія, щоб кусати, коли навчився любити.

— Ти надто ніжний до мене.

— І це теж не так. Я тут трохи зробив, із тобою не радячись. Я повідомив жінку з Кулу, через ту, яка приносила нам козяче молоко сьогодні вранці, що ти трошки заслаб і що потрібні ноші. Я себе тяжко картаю подумки, що не зробив цього, як лиш ми прийшли у Дун. Ми тут почекаємо, поки принесуть ноші.

— Я задоволений. Вона жінка з золотим серцем, як ти ка’ж, але балакуча… таки ж говорюча!

— Вона не буде тебе втомлювати. Я про це теж подбав. Святий чоловіче, мені дуже тяжко на серці, що я так мало дбав про тебе, — істеричний клубок підступив йому до горла. — Я тебе задалеко повів, я не завжди знаходив для тебе добру їжу, я не зважав на спеку, я теревенив із людьми на дорозі, залишаючи тебе самого… Я… Я… Гай-май! Але я люблю тебе… І це все вже запізно… Я був дитиною… О, чому я не був дорослим? — перевтомлений від напруги, виснаження і тягаря понад силу для його віку, Кім упав Ламі до ніг і заридав.