Уран [uk]

Мовчання. Лежать уже забуті плаття й кофти на ліжку, туфлі й чобітки на підлозі — дріб'язок перед людським горем.

— А як... Платон? — Степка й очей не підводить.

— Як завжди. Робота, робота, й більше нічого. Дисертації ніяк не захистить. А зараз там, у Сосонці, таке будують, що ти, Степко, й не впізнаєш села.

— Казала мені Росинка, що комбінат якийсь споруджують,— згадала Степка.

— Урановий. Величезні поклади руди знайшли під Видубецьким кряжем... Уже містечко збудували... Назвав його Саша мій... Видубом... І колію залізничну проклали до Сосонки, робочий поїзд ходить...

— Справді? — здивувалася Степка.

— Комсомольців з усього району на «Факел» возить... Платонові тяжко. Молоді на комбінат працювати рвуться, старі за полями плачуть, нові сівозміни запроваджувати треба на тій землі, що лишилася, луки морем затоплять — кормів для худоби не буде... І про це йому думати треба.

— Так і живуть удвох з Васьком чи...— Степка не наважується запитати, чи приїхала вже Наталка.

— A ти що, не знаєш? — сплеснула руками Галина.— Він тобі не писав?

— Ні... Ми не листуємося, Галю.

— Наталка... вона... вона, Степко, вийшла заміж...

— Що? Коли, за кого?

— Я думала, що ти знаєш,— знизала плечима Галя.— Хоч нічого дивного нема, він мені сам тільки недавно розповів... І в селі ніхто не знав, аж поки заяву до суду не передав через Диньку... Вийшла заміж за свого лікаря, який доглядав її в клініці... Казав Платон, що хлопець розумний і симпатичний.

— Коли ж це сталося?

— Зо два місяці тому... Наприкінці листопада... Казав Платон, що саме перший сніг тоді випав на Сосонку... А я думала, Степко, що ви листуєтесь...

— Якби листувалися, то Платон сказав би тобі,— промовила Степка.

— Про себе нічого не каже, немов у нього хтось назавжди забрав його особисте життя...

— Переживав? — Степці хочеться знати все-все.

— Мабуть... Сказав мені, що... нема вже у нього... голубих вітрил, залишилися тільки робочі... парусинові... Сам залишився, так у мене болить за нього душа, Степко.— Галина тихо плакала.— Після смерті мами жодного дня радісного не мав... Поки нас з Васьком на ноги поставив... Наталку, потім колгосп... та й посивів.

Степка впала обличчям у подушку й теж залилася слізьми.

— Степко, не плач, не треба,— тепер уже заспокоювала Галина.— Я знаю, що й ваше кохання за вітрами пішло... Таке життя.

— Яке життя?! — майже крикнула Степка.— Я ж любила його все оце прокляте своє життя. І зараз люблю до нестями, до смерті... А він... Я благала його, щоб поїхав зі мною, просила на колінах, щоб не відпускав мене із Сосонки... Цього він тобі не казав?! Він розлюбив мене, я знаю, знаю! Вона забрала його в мене, вкрала мою любов, а тепер забула його... Тепер вона, як... пішла до іншого, може, на місяць чи на рік, і їй байдуже, що через неї ходять двоє нещасних людей на землі...

— Степко, ви повинні зустрітися з Платоном...

— Що?! — спалахнули якимсь чорним вогнем Степчині очі.— Я вже, Галю, зустрічалась... Тепер я не хочу заважати йому... страждати... І ти йому нічого не розказуй про цю нашу розмову. Я беру з тебе слово. Я не хочу, щоб з мене сміявся навіть він...