Уран [uk]

— Давай, мама, і цинандалі і хванчкару давай. — Потім Отар звернувся до Олексія, певно, закінчуючи свою думку: — Отак, Алекс, попрацюєш на будівництві нашого «Факела» — сам будеш усе життя світитися од гордості... І твій Охрім, Росинко, приїде, а не приїде — тут тебе заміж видамо. Це тобі Отар каже,— правда, значить. Мама, давай бокали, а нема бокалів — давай кварти. Спасибі, мама. Тобі перший... кварта вина.

— Отар, може, Степку почекаємо й Марту? — спитала Клава.— Чи будемо голосувати?

— Клава, ти розумна женщина! Росинко, іди клич! — наказав Отар.

Росинка вибігла з кімнати.

...Зоставшись на самоті з матір'ю, Степка найбільше боялася плачу, крику, істерики, прокльонів минулому й виправдувань, але нічого цього не було.

Марта якось по-буденному підсунула стільчика Степці й сама сіла напроти, не виказуючи своєї схвильованості й розпачу перед донькою. Навіть тоді на вулиці, коли вперше побачила її, Марта обняла не Степку, а Фросинку й почула від неї безжальне: «Тільки не хникай, бо Степка зненавидить тебе».

— Тобі, Степко, мабуть, Фросинка все розповіла,— сказала Марта.

— Так, мені Росинка все розповіла...

— Як ти називаєш її?

— Росинка... Ми всі її так звемо,— Степка дивилася на матір, помічала разючу схожість з собою, але ніяк не могла усвідомити, що це її мати, що ця красива ще жінка народила, а потім залишила її...

І Степка, й Марта в своїх думках зовсім не так уявляли цю зустріч, обидві готувалися до страшної драми, яка могла б закінчитися жорстоким звинуваченням і розривом назавжди. Так, зрештою, могло б і статися, якби не було прокладено невидимого місточка між цими двома чужими жінками. Цим місточком була Фросинка. Тепер вона об'єднувала їх.

— Так, я все знаю,— повторила Степка.— І я тобі скажу правду. Я, мабуть, ніколи не відчувала, що ти мені потрібна була як мати... Я мала бабуню, а потім... потім я швидко стала... доросла й зрозуміла все, коли повернувся... батько... Мені було жаль тільки його... Я не була до нього ласкава, не тому, що він був байдужий мені, а тому, що я любила й люблю його над усе... Я боялася, що він, розчулений моїм співчуттям, ласкою, стане нещасний. А я хотіла, щоб він був мужній... І він такий був. Завжди... Я знаю, що ти приїжджала до нього.

— Він писав тобі? — насторожилася Марта.— Що писав?

— Лише кілька слів... Я дізналася про все від Росинки... Ти не думай, що вона у... нас... нерозумне дівчисько... Вона знає все.

— Що все? — знову тривога в очах Марти.

— Навіть те, що ти... не любиш... свого теперішнього чоловіка...

— Який жах! — щиро вихопилось у Марти.— Тепер ви вдвох з Фросинкою і... і з... Ладьком будете осуджувати мене...

— Я не буду,— твердо сказала Степка.

На цих словах сестри увійшла Росинка.

— Я перепрошую, але вас чекають там... у дядька Михея... там усі... ждуть... Степко, прийшов... Платон...

— Чого він прийшов? — Степка все ще не могла отямитися від цієї тяжкої розмови з матір'ю.

— Як чого? — не зрозуміла Росинка.— Мабуть, він хотів побачити... ну, хоча б мене або Клаву... Мамо...