![Уран [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/8/6/uran-uk-download.jpg)
Уран [uk]
- Автор: Зарудний Микола Якович
- Серия: Дилогия #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Уран [uk]». Краткое содержание книги:
Любов. Якщо вона справжня, то завжди тяжка і складна. Відчула це на собі і Степка — дівчина горда, безкомпромісна. Обставини та час змінюють її характер, відкривають кращі сторони її натури. І тільки кохання Степки залишається незмінним.
«Уран» — друга частина дилогії, продовження роману «На білому світі». Це книга про наших сучасників, про проблеми села та про велику любов, без якої нема справжнього щастя людині, без якої була б біднішою і наша земля.
Ганна вже не плакала, мовчки дивилася, як складали жінки на скриню одяг та ковдри, навіщось перетирали посуд.
— Усе наше добро ціле,— посміхнувся Михей.— Як у хаті було, то здавалося мені, що й на три вози не вбереш, а воно...
— Зате, Михею, чесним трудом нажите,— сказав Никодим.
— Ой боже ж мій, боже! — раптом заголосила Текля.— А куди ж ти, Ганю, тепер підеш зі своєю бідою, де ж ти голову прихилиш?! Не світитимуться уже віконечка у твоїй хаті, не зів'ється димочок над комином.
— Текле, ну чого ви? — підійшов Гайворон.— І вікна світитимуться, і дим буде... Збудуємо нову хату Михеєві. Та не таку ж халупу, а дім справжній. А поки що до мене хай переїжджають.
— Та у тебе ж тіснота, Платоне. До мене, Михею, перебирайтеся!
— Ні, люди добрі,— сказав Сніп.— Випадає Кожухареві у мене жити.
— Отаке сказав! Молоді ж у хату прийдуть, а він... Перебирайся, Михею, лічно до мене. Та й уся розмова,— вирішив Чемерис.
— Я вам кімнату виділю,— підійшов до Ганни Підігрітий.
— Я просив би, щоб до мене,— промовив Милентій Лин.— Ось і Параска моя просить.
Засніжена «Волга» зупинилася біля Кожухаревого подвір'я. Люди розступились, даючи дорогу Турчину й Отару Долідзе. Турчин мовчки обійшов хату.
— Я не знаю, як вас утішити,— звернувся до Ганни і Михея.— Не думаю, що наші підривники прорахувалися, але ми перевіримо.
— Я до вас, Арсене Климовичу, претензій не маю,— відповів Кожухар,— вона й од вітру хиталася... Ще коли погреба копав років з десять тому, то перекосило було оту стіну... Так уже мені написано на роду.
— Ми з Отаром Варфоломійовичем порадилися,— сказав Турчин,— і... просимо, щоб ви, Михею, переїхали у Видуб... Є для вас квартира... На другому поверсі... Дві кімнати...
— А там що, ніхто не живе? — запитав Михей.
— Ніхто не живе! — поспішив запевнити Отар.— Будь ласка, ключі... В село можна автобусом їздити...
— То як, Ганю? — запитав Кожухар дружину.
— І не вагайтесь. А весною збудуємо вам хату, де ви захочете,— пообіцяв Турчин.— А зараз попрошу товариша Підігрітого скласти акта, і ми все, що пропало у вас, Михею, відшкодуємо.
— Гаразд,— промовила Ганна,— чого ж ми будемо людям надоїдати, Михею? Поїдемо на Видуб.
Отар Долідзе щось сказав шоферам, і вони всі під'їхали ближче до подвір'я, повідчиняли кузови, ніби мали вантажити не скриню з мисником та кілька вузлів, а й розвалену хату...
Хлопці вкинули у кузов Кожухареві пожитки, Ганна, плачучи, прощалася, мовби виїжджала за тридев'ять земель.
— Вибачайте,— вклонився Кожухар,— що весілля не догуляли, пісні не доспівали. Не наша з Ганною в цім вина... Стихія, як той казав.
Машини від'їхали, розходилися люди, і сумно дивилася одним уцілілим вікном у світ Михеєва хата...
...Отар Долідзе відчинив двері.
— Заходьте і будьте, як удома,— запросив Михея й Ганну.
Ганна заглянула на кухню: плитка, газовий балон, дві миски на столику. Одна кімната була порожня, а в другій стояла розкладушка, на підвіконні — книги. На стіні висів одяг, прикритий простирадлом, і невеличка фотографія: товстий вусатий чоловік з дитям на колінах і дві жінки, молода й стара.
Коли внесли всі речі, Отар зайшов у кімнату й почав складати книжки.
— Влаштовуйтесь, будь ласка, я заберу зараз оце все, і квартира у вашому повному розпорядженні.— Отар поспішав, книжки випадали з рук. йому почав допомагати Турчин.
— А хто тут жив? — спитав Кожухар.
— Та це один тут... тимчасово, ти не турбуйся, батьку.— Отар зняв фотографію й поклав у чемодан.
— А хто це у вас на карточці? — поцікавилася Ганна.— Такий хлопчик славний.
— То син,— Отар вийняв фотографію й почав показувати.— Батько, мама, дружина й син... Валіко, розумієш, син?
— Почекай, Отаре,— відсунув чемодана Михей.— То це, виходить, твоя квартира?
— Живи, будь ласка, мені не треба,— Підвела Отара фотографія.
— Отар у мене буде жити,— сказав Турчин.— Поки наші родини з'їдуться, то ми тут місто збудуємо.
— Ні,— заперечила Ганна.— Нікуди ти, Отаре, звідси не підеш. Випадає нам разом жити. Тобі одна кімната, і нам з Михеєм... Помиримось. А я ж вам і зварю щось, і приберу. Михею, чого ти мовчиш?
— Залишайся, Отаре,— просив Михей,— і нам веселіше буде.
Ганна взяла з рук Отара карточку й повісила на стіну.
Отар трохи розгублено дивився на Турчина.
— Що ж, залишайся, Отаре,— промовив Турчин.— Хата тепла, люди добрі...
— Ну, спасибі, мама. Буду тебе слухати,— пообіцяв Отар,— тільки не кричи, коли пізно прийду й курити буду. Я зараз...