Зима наближається
- Автор: Каспаров Гарри Кимович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0483-6
- Переводчик: Ярослав Лебеденко
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Зима наближається». Краткое содержание книги:
Спрямовані на Путіна дії були також шокуюче слабкими, попри чітко зрозумілу присутність російських військ і російського озброєння, що наводнили Україну. Одна річ, коли Путіну, його «життєвим інтересам» і його «сфері впливу» спокійно симпатизували різного штибу академіки та експерти, неначе 50 мільйонів українців узагалі можна було не питати з цього приводу. Зовсім інша річ, коли Барак Обама, Девід Кемерон та Ангела Меркель переймалися «нестабільністю» й «великими збитками», спричиненими санкціями проти Росії, немов ті могли бути гіршими за нестабільність через часткову анексію європейської країни з боку ядерної диктатури, здійснену абсолютно безкарно.
Ця безпорадність була сумною й очікуваною, проте я вважав, що вона нарешті скінчиться після 17 липня 2014 року, коли в небі над Східною Україною зенітною ракетою було збито «боїнг» рейсу «еМейЧ 17» «Малайзійських авіаліній» й усі 298 його пасажирів загинули. Керівництво місцевих сепаратистів одразу почало вихвалятися пострілом по тому, що вони вважали українським військовим літаком. Коли ж виявилося, що то був цивільний лайнер іншої держави, вони просто відмовилися від своїх попередніх заяв та видалили свої пости в соціальних мережах.
Звісно, шок і жах мали б перетворитися серед лідерів вільного світу на гнів і сором через війну в Україні, якій дозволили призвести до таких моторошних наслідків. Звісно, Путін мав би усвідомити, що він загрався, та спробувати відіграти назад, відкликавши свої війська й припинивши підтримку терористів-сепаратистів в Україні. Звісно, той факт, що дві третини пасажирів збитого «боїнга» були європейцями (193 з них — голландцями), мав би призвести до масових протестів Заходу й жорстких покарань Росії.
І, звісно, нічого з цього не сталося.
Я казав тоді, що сам по собі «еМейЧ 17» жодним чином не змінить путінські розрахунки, але сподівався, що він зможе спровокувати реакцію з боку Заходу, яка це зробить. На жаль, я якось знову примудрився недооцінити боягузтво західного світу. Дещо змінилася риторика, але на цьому й усе. Було лишень анонсоване розслідування, яке протягом тривалого часу ніяк не могло початися, бо сепаратисти не дозволяли зібрати уламки літака та останки загиблих, поки їх не обікрали. Де подівся гнів? Адже ніхто не вірив виправданням сепаратистів або російській пропаганді про якусь іншу причину катастрофи, окрім російської ракети. Може, це тому, що Україна була надто далеко, була бідною й не надто впливовою у світі та перетворилася на чергову зону військового конфлікту? А якби путінські війська збили той самий літак над Амстердамом чи Куала-Лумпуром, чи була б реакція іншою? Не певен, що я хочу знати відповідь.
Тож хто винен? Непросте запитання, навіть якщо вам усе зрозуміло. Так, звичайно, людина, яка натиснула на кнопку пуску ракети. Це зрозуміло. Чи маємо ми просто заарештувати її та судити за вбивство? Відповідальність є більш широким поняттям. Адже над цією людиною був командир, який віддав наказ натиснути на ту кнопку. Далі була людина, яка надала сепаратистам протиповітряні ракети такої потужності. Ще далі були також посадові особи, які наказали переправити військове озброєння через кордон в Україну: міністри й генерали в Москві, які віддали такі накази. Аж тут ми підходимо до особи, у руках якої зосереджена вся влада в Росії, особи, яку беззаперечно слухаються всі російські міністри та генерали — Володимира Путіна.
На жаль, звинувачувати Путіна в цих 298 смертях так само правильно й марно, як звинувачувати людину, яка натиснула кнопку пуску ракети. Упродовж багатьох місяців усі знали, що Росія озброює й підтримує сепаратистів в Україні. Протягом багатьох років усі знали, що в російському керівництві миша не пискне, попередньо не отримавши путінського дозволу. Тому Путін безумовно несе відповідальність за ці 298 смертей, причому більшу, ніж будь-хто інший.
Але звинувачувати Путіна за вторгнення в Україну, за анексію Криму, постачання сепаратистам сучасних протиповітряних ракет — це як звинувачувати того скорпіона з казки за те, що він ужалив жабу. Цього варто було очікувати. Це його природа. Замість турботи про те, як змінити природу скорпіона або — навіть гірше — як найкраще його умиротворити, ми повинні зосередитися на тому, як цивілізований світ може стримати небезпечне створіння, поки не загинуло ще більше невинних людей.
Отже, закиньмо нашу сітку відповідальності туди, де вона може принести щось добре. Ми повертаємося до лідерів вільного світу, які нічого не роблять, щоб зміцнити український кордон, навіть після того, як Росія анексувала Крим і дуже чітко продемонструвала свої наміри дестабілізувати територію Східної України. Чи варто звинувачувати людей на Заході? Чи вони натиснули на кнопку? Ні. Вони лише робили вигляд, що події в Україні їх не стосуються. Сподівалися, що зможуть безпечно ігнорувати Україну, замість того, щоб захищати територіальну цілісність європейської країни, на яку напав ворог. Їх паралізували страх і внутрішні чвари. Вони противилися запровадженню потужних санкцій проти Росії через занепокоєння щодо можливого впливу на їхню економіку. Вони захищали робочі місця, але втрачали життя.