Зима наближається
- Автор: Каспаров Гарри Кимович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0483-6
- Переводчик: Ярослав Лебеденко
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Зима наближається». Краткое содержание книги:
28 березня Путін зателефонував американському президентові, щоб обговорити події в Україні. Однак сказане тоді значно відрізнялося від почутого. Розбіжностей між прес-релізами про цей телефонний дзвінок, випущеними Білим Домом і Кремлем, настільки багато, що ви б ніколи не здогадалися, що йдеться про ту саму розмову. У звіті Білого Дому згадано необхідність «конституційної реформи та демократичних виборів» в Україні й виведення російських військ із її східних територій. Кремль же посилається на «лютих екстремістів» у Києві й додає до теми обговорення Придністров’я, сепаратистський регіон Молдови, промовисто погрожуючи знову поставити його на кін.
Мене ж найбільше зацікавило слово, яке не було згадане в жодному повідомленні: «Крим». Вочевидь, ця частина суверенної української території, захоплена й анексована Путіним лише за кілька тижнів до того, уже перестала бути предметом для обговорення. Лише напередодні Генеральна Асамблея ООН зробила те, чого не змогла зробити Рада Безпеки через накладене Росією вето. Резолюція Генасамблеї ООН щодо захисту територіальної цілісності України набрала сто голосів, і навіть посилений тиск Росії приніс їй лише десять передбачуваних союзників включно з Кубою, Зімбабве, Суданом, Сирією та Північною Корею. І все ж Обама несподівано виявився готовим дозволити Путіну змінити тему переговорів на те, чи завоює Росія більше території України.
Попереднього місяця західні експерти були сповнені нових передбачень на кшталт «Путін ніколи...», і багато з них радили не «заганяти його в глухий кут», а натомість запропонувати «відступ, що збереже обличчя», з Криму. Путін же абсолютно не був зацікавлений у жодному відступі, тому обернув цю тактику проти Обами й Заходу, пропонуючи їм відступ, що збереже обличчя, зі Східною Україною як новою лінією на піску. Більш ніж через рік, улітку 2015-го, там усе ще точиться запекла боротьба, незважаючи на кілька патетичних угод про «режим припинення вогню», які також з’явилися лише з метою збереження обличчя західних лідерів.
Переговори, у яких територія іншої країни є другорядним питанням, мають доволі тривалу історію. Найбільш очевидним прикладом є 1938 рік, коли Гітлер люб’язно запропонував не захоплювати всю Чехословаччину в обмін на отримання Судетів без жодних претензій із боку Великої Британії та Франції. Північна Корея та Іран теж полюбляють вести зі Сполученими Штатами Америки розмови сам-на-сам, неначе кажучи, що ніхто більше для них не має значення. Але події в Україні — це не США проти Росії. Це цивілізований світ проти диктатора, і голосування в ООН підтвердило таку оцінку в розрахунку десять до одного.
Мандат на продовження тиску на Путіна є зрозумілим, якщо тільки Захід матиме сміливість зберегти його та посилити. Інакше, як це було з Чехословаччиною, яку усунули від переговорів «великих сил» у 1938-му, ще незміцнілому українському уряду буде відведена роль глядача, пацієнта під місцевою анестезією, який безпорадно спостерігає, як хірурги відрізають шматки його плоті. Для Сполучених Штатів брати участь у розмовах добре та звично, особливо якщо згадати підписання Будапештського меморандуму 1994 року, який гарантував недоторканість української території. Але українські представники мають бути присутніми на всіх стадіях. Народ України має постійно бути поінформований про хід переговорів, причому до того, як інші держави зайдуть надто далеко в розв’язанні питання, що саме для України є найкращим варіантом.
Продовживши вторгнення на територію Східної України, Путін знову довів неспроможність передбачень своїх захисників на Заході. Через кілька місяців, із наближенням літа, тисячі українців, зокрема багато цивільних, були вбиті, а ще сотні тисяч були змушені залишити свої домівки, ставши внутрішньо переміщеними особами. Адже на перших порах українські солдати суттєво програвали в чисельності та спорядженні так званим «ополченцям» Донбасу. Насправді на Сході України ніколи не існувало якогось вартого уваги повстанського чи сепаратистського руху, допоки Путін його не вигадав, створивши там велику й дуже добре озброєну армію з числа російських добровольців, військових і спецпризначенців. Натомість Європа та Америка відмовилися постачати Україні зброю, обмежившись гуманітарною допомогою, нелетальною технікою та спорядженням.