Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас!
— Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу?
— Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте…
Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав:
— Ну, велика битва починається!..
Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини.
Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо.
— Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він.
— Звичайно, ні.
До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном.
Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла.
Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу?
— Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..»
Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища.
Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю?
— Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор.
— Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил.
— А кредит?
— Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями.
— Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг.
— Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас?
Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.
Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення.
— Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати.
— Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза.
— Де-небудь поблизу. Ну, скажімо, на. тій же станції Потсдам. Погуляйте трохи і, якщо пересвідчитесь, що ніхто не стежить, приходьте сюди. Ніч сьогодні темна, навряд чи хто вас пізнає.
— Скажи, ти цілком певен у Вебері? Уявляєш, що буде, коли ми помилимось у ньому!..
— Цілком певним ні в чому не можна бути!.. Але Вебер завжди справляв на мене добре враження. До того ж його рекомендував Сар'ян, у чесності якого сумніватися не доводиться. І ще згадай: саме Вебер привів до нас Браун.