Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно…
— Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь.
— Чим більше, тим краще!
— Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості…
Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати.
Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.
Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу.
На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала:
— Добрий день, фрау Браун, як поживаєте?
— Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук.
— Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи!
Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої.
— Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити?
— Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка.
— Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі…
Браун квапливо зникла за важкими дверима.
Щоб мати більше часу для розмови, Ліза другого дня очікувала фрау Браун недалеко від будинку, в якому та жила. Не встигла стенографістка вийти з парадного, як. Ліча поспішилась до неї.
— Знову ви!.. — вигукнула фрау Браун. — І адресу мою взнали!..
— У Берліні адресні столи працюють дуже справно!.. Отже, фрау Браун, нам усе-таки треба побалакати. Я прийшла сюди, щоб домовитися, де ми побачимося, — говорила Ліза, ідучи поруч з німкенею.
— Я ж сказала, що нам нема про що говорити!..
— Я це чула. Але поміркуйте — у вас буде багато грошей, куди більше, ніж у Парижі. Якщо захочете, можете одержувати і продукти, яких тут не дістати. Зрозумійте, йдеться про зовсім невинні речі, і для вас ніякої небезпеки нема…
— Ідіть геть, мадам, і дайте мені спокій! Інакше я покличу поліцейського. — Браун скоріше благала, ніж погрожувала.
— Ну, цього ви ніколи не зробите, — спокійно сказала Ліза.
— Чому ви так думаєте?
— Який сенс вам занапащати себе?
— Ви теж загинете зі мною.
— Ні, загинете тільки ви. Мене, іноземку, хіба що вишлють із країни — ото й усе.
Вони мовчки спустилися вниз, у тунель метро.
— То де б ми могли поговорити? — знову спитала Ліза.
— Я вже відповіла вам!..
— Не слід так поводитися з доброю давньою знайомою! Ми просто поговоримо з вами і, якщо не домовимось, розстанемося назавжди!
— Знаю я це «назавжди»!.. Не хочу мати з вами ніяких справ!..
Підійшов поїзд, Браун кинулася до вагона…
Василь порадив Лізі не втрачати надії, не турбувати Браун день чи два і дати можливість їй заспокоїтися, отямитися, обміркувати своє становище.
І справді, коли Ліза через три дні знову підстерегла Браун біля під'їзду будинку, німкеня трималася по-іншому. Може, її спокусили гроші, а може, вона зрозуміла, що Ліза все одно від неї не відстане. Ткнувши Лізі записочку, Браун сказала!
— Сьогодні о восьмій годині вечора приїздіть до мене за цією адресою. Таксі не наймайте і взагалі остерігайтесь, щоб за вами ніхто не слідкував…
— Що це за адреса?
— Квартира моєї подруги… Вона дозволяє мені зрідка зустрічатися там із залицяльниками…
З нелегким серцем пішла Ліза на цю адресу. Адже всього можна було чекати — засади, будь-якої провокації. Вона умовилась із Василем, що він ждатиме її у своїй машині за квартал від будинку і, якщо у визначений час Ліза не повернеться, зразу ж звернеться до О'Кейлі. Дістатися до будинку подруги Браун Ліза мала одна.
Будинок цей, як виявилося, був дуже далеко — майже на околиці міста, за кілька кварталів од автостради Берлін — Лейпціг, яку саме споруджували. Лізі довелося їхати туди і метро, і автобусом, а потім ще й трамваєм. Знайшовши без особливих труднощів будинок, Ліза зійшла на останній, четвертий поверх.
Двері відчинила сама Браун, вигляд у неї був похмурий. Не звертаючи на це уваги, Ліза люб'язно привіталася з нею, запитала про здоров'я, скинула пальто, повісила на вішалку і зайшла у маленьку кімнату.
— Мабуть, нема рації гаяти час на дрібниці, — сказала вона, сівши на канапці. — Краще одразу обговоримо справу, заради якої я приїхала сюди, так далеко.