Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
Вона відкинулася назад й заговорила повільно, тихим, майже байдужим голосом, немов ішлося про когось зовсім стороннього.
— Ви вже знаєте, отче Гільйоме, що колись д’Еконсбефи жили в Бретані. У їхньому замку служила родина Дагаррів — давно, вже кілька поколінь. У одного з них була надзвичайно вродлива дружина. А сеньйор Гуго був тоді молодий і, кажуть, гарний, крім того, він — пан, а панам не відмовляють. Так народився мій батько — Санксі Дагарр. Усі знали, чий він син, але сеньйор Гуго, певна річ, не міг визнати його. Адже він дворянин, крім того, давній закон забороняє дерґам змішані шлюби. Колись за це карали на смерть…
Вона помовчала, тонкі сильні пальці зчепилися вузлом.
— Потім юрба напала на замок. Мій батько виїхав до Басконії — подалі від тих, хто хотів нашої смерті. Через багато років д’Еконсбефи оселилися в замку біля Пам’є. Ви вже знаєте — колись тут було дерґське капище. Але, клянуся вам, святий отче, д’Еконсбефи — добрі християни!
— Вірю, — кивнув я — Швидше вони вважали демоном мене.
— Так вважав бідолаха Пилип… Лізетта Дапіо теж приїхала сюди, ближче до колишніх господарів. Вона була поганою жінкою, погрожувала донести на д’Еконсбефів, постійно вимагала грошей… Я не жалкую, що вона отримала своє. Батько не любив сеньйора Гуго, мого діда, але не заперечував, щоб я пожила в замку. Я не була служницею, отче Гільйоме! Дід дуже любив мене, ми дружили з Пилипом. Я вчилася…
— А я ще дивувався, звідки дочці акробата знати латину? — вставив я. — Ще й «Світильник»!
— Ну, «Світильником» мене загодовували вже в монастирі, — посміхнулася дівчина. — Дід не давав мені таких книжок. Він був дуже освіченою й розумною людиною. Був…
Вона замовкла, але я не квапив. Тепер уже не потрібно було пояснювати її відданість д’Еконсбефам. Напевно, коли б Жанна була законною спадкоємицею Пендрагонів, поети прославляли б її. Дівчина на стіні замку в облозі…
— Мені добре жилося з дідом. Ми дружили з Пилипом, сеньйор Гуго багато чого мені розповідав… Та все ж довелося піти — через сеньйора Домініка. Ми з ним не в злагоді… Ні, не так — це я з ним не в злагоді, він же просто не вважає мене сестрою. Для сеньйора Домініка я — дочка вілана, з якою можна не панькатися. Словом, дід звелів мені повертатися до Артигата. Коли я повернулася додому, де Пуаньяк уже домовився з Розою про весілля.
Було помітно, що з кожною фразою їй стає все важче розповідати.
— Роза була дуже вродлива. Вона кохала Армана, але батько хотів спочатку віддати заміж мене, як прийнято в селянських родинах. Де Пуаньяк запропонував Розі таємно обвінчатися, вона погодилася, але із цього нічого не вийшло…
— Батько пообіцяв позбавити дочку спадщини, — кивнув я.
— Так. І навіть подати в суд на Армана. Це ви знаєте. Але до всього Роза чекала на дитину. Арман зрозумів, що його можуть вигнати з Артигата, коли не гірше. І от якось він прибіг у село й сказав, що Роза зникла. Її шукали, знайшли одяг біля озера…
— …І вирішили, що вона втонула, — додав я. — Сестро, якщо вам важко про це говорити…
— Важко. Адже я любила Розу… й Армана. Потім… Потім я дізналася, що він задушив її та кинув тіло у воду. Розу знайшов Пилип. Ми поховали її в дерґському підземеллі, адже вона все-таки внучка сеньйора Гуго.
Я згадав кістяк у ніші, рештки рудого волосся, синій скляний браслет… А я ще жалів Пуаньяка, коли малинове полум’я охопило цього мерзотника, перетворивши на чорний свічковий недогарок!
— А потім у нас із Арманом були заручини. Я ж нічого не знала! Але одного разу ми посварилися, він був п’яний, проговорився, й отоді я довідалася… Що було робити? Я розповіла батькові, але той заявив, що Роза сама винна. Батько хотів, щоб наше весілля з Арманом будь-що відбулося. Де Пуаньяки — заможна родина. Ви ж бачили Артигат, отче Гільйоме. Там готові вбити за оберемок сіна!
Може, вона й перебільшувала, але я знав віланів. Удова Піо ненавиділа половину Артигата через якийсь Косий Клин…
— Я втекла до замку, але залишатися там довго не могла. Арман вимагав мого повернення, погрожував донести на д’Еконсбефів — адже ми з Розою йому дуже багато розповіли! До того ж була ще одна причина…
— Домінік, — зрозумів я.
— Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго — цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…
На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.
— І з Анжелою — вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено — чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…