Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— Брате Петре, давайте сюди грамоту.
Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.
— Ось! — П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:
— Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!
— Ага! — в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.
— Отче Гільйоме! — почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.
Коли я нарешті опинився в першому ряду, брат Жеянар уже розгорнув довгий сувій. Що там написано, я здогадувався. Зараз почне читати…
— Стійте! — я збагнув, що кричу латиною, й повторив на «ланг д’ок». — Стійте! Ім’ям Найсвятішого Престолу!
Натовпом пронісся легкий шерех. Вартові перезирнулися, Жеанар де Юр здригнувся та впустив пергамент. Я скинув свою хламиду й ступнув на поміст:
— Я, брат Гільйом із Сен-Дені, повноважний представник легата Найсвятішого Престолу, наказую вам відпустити цю людину!
Мимоволі поглянувши на Ансельма, я з полегшенням помітив поруч із ним накладне бородисько де Гарая. Чудово!
— Брате Гільйоме! — розгублено вимовив Жеанар де Юр, дрібними кроками відходячи вбік. Я посміхнувся й повернувся до єпископа.
— Діти мої! Ім’ям Його Святості я зміщую Арно де Лоза, що називав себе єпископом Пам’є, та позбавляю його сану. Заарештуйте його!
Натовп зашумів, вартові загрозливо заворушилися, але Його Преосвященство мовчав.
Он як? Я подивився на нього — і здивувався ще більше. Арно де Лоз не посміхався, його обличчя побіліло, губи безгучно ворушилися.
Злякався? Я зрозумів — йому напевно повідомили, що я мертвий. Дуже добре, Ваше Преосвященство!
— Той, хто називав себе єпископом Пам’є, насправді мерзенний злочинець і ворог нашої Святої Католицької Церкви!
Відповіддю був гнівний лемент — юрба отямилася. Це додало нових сил де Лозу. Обличчя налилося фарбою, почервоніло:
— Убийте його! — товстий палець тицьнув у мій бік.
Іншого я й не сподівався. Тільки б не підвів де Гарай!
— Стійте! — я підняв угору грамоту Орсіні. — Цей документ надає право…
Але мене вже не слухали. Латники підняли списи, з юрби до мене тяглися здоровенні ручиська, намагаючись схопити за край ряси. На обличчі єпископа повільно проступила посмішка. Все…
Спис ударив у плече, ковзнувши по кольчузі. Я втримався на ногах, але наступний удар — просто в бік, — відкинув мене на дошки помосту.
— Демон! Демон! — волав хтось. — Хреста! Хреста сюди!
Вони вже знали, як убивати демонів… Я перекотився вбік, рятуючись від чергового удару, й запізніло пожалкував, що в руках нічого немає, крім пергаменту, від якого жодної користі. Хоча до чого жалкувати?
Ніхто не завадить мені прошепотіти наостанок «Овернь і де Ту!». Прости їм, Господи, бо ж не відають…
У вухах дзвеніла кров, і я не відразу почув те, що змусило натовп замовкнути, зупинивши занесені для останнього удару списи.
Грім! Оглушливий грім, який упав просто з безхмарного літнього неба!
— Єретики й грішники! — нелюдської сили голос загримів над площею. — Ви, хто посмів підняти руку на своїх сеньйорів і своїх пастирів! Зупиніться!
Тиша, що зависла над юрбою, знову змінилася криками, цього разу в них чувся не гнів, а жах.
— Он він! Он він! Дивіться!
Сотні рук простяглися, вказуючи на високий двоповерховий будинок, що стояв саме навпроти помосту. Я повернув голову й побачив на даху високий темний силует у широкому плащі.
— Я, Домінік д’Еконсбеф, ваш законний пан, прийшов покарати винних у бунті й насильстві!
— Демон… — невпевнено відгукнувся хтось, але решта мовчали. Д’Еконсбеф повільно підняв праву руку. У сонячному світлі яскраво блиснуло червоне золото.
— У мене в руках хрест! Я — добрий християнин і вірний слуга короля. А ви — бунтівники й слуги Диявола!
— Ні… Ні… Помилуйте нас, сеньйоре! — юрба почала відсовуватися далі від будинку, звідки гримів голос. Дехто опустився на коліна.
— Ви вбили мого батька й брата. Ви розорили мій дім. На що ж заслуговуєте ви?
— Сеньйоре! Сеньйоре! Нас обдурили… Помилуйте!
Я повільно підвівся, розмірковуючи, що саме час зникнути поміж цієї переляканої череди. Але щось зупинило. Що задумав останній із Пендрагонів? Кинути малинове полум’я на Пам’є?