Овернський клірик

«Голопуцьком» я був у свій перший рік у Палестині. Мені щойно виповнилося сімнадцять, а Карачіоллі — Грозі Сарацинів — цілих двадцять п’ять.

— Не сподівався! — відверто зізнався я. — Думав, якийсь смиренний брат…

— Ще чого!

Лодовіко пружно підхопився, засмагла зморшкувата рука обхопила мою шию:

— А я їхав, їхав, і все думав, який ти зараз… Господи, Андре, двадцять років! Ні, більше!

— Більше, — зітхнув я. — Більше, друже.

Ми довго сиділи, теревенячи про якісь дурниці, потім обоє збагнули, що плачемо, й узялися дорікати один одному за старече слабоумство. Нарешті Лодовіко витяг на світ божий величенький глечик, запевняючи, що це найкраще вино, яке він зміг знайти в Тулузі.

Часу на це в нього було обмаль, але Карачіоллі завжди мав чудовий нюх на все грішне.

Терпкий червоний напій ударив у голову, й Лодовіко почав розповідати, як дізнався від Орсіні («цього нахабного прища»), що я буду в Тулузі, тож вирішив їхати туди сам («бо сховаєшся в келії, із собаками тебе шукати, чи що?»). І взагалі гріх усі ці роки не давати про себе звісток («ну, зовсім ти став божою дудкою, Андре!»).

Я кивав, погоджуючись. Сперечатися не хотілося, хоча краєчком свідомості я розумів, що «нахабний прищ» послав Карачіоллі в Тулузу не дарма, й головне ще не сказано. Але як не хотілося про це думати!

— Ну, яким ти став! — як слід роздивившись мене (для чого довелося довго вертіти мою скромну персону перед свічками), зітхнув нарешті Лодовіко, — сірий, худий, нудний!

— Сам кращий? — відгукнувся я. — Білий, мов голуб! Сивий Карачіоллі!

— Точно. Сивий. Мене так і звуть тепер — Білий Лицар.

— Як?!

Я раптом відчув, що холону. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря, Білого Лицаря Білого…».

— Ну, я ж білий обладунок ношу, — взявся пояснювати Лодовіко — І голова біла. Як у дитячих казках — Білий Лицар.

Я кивнув, намагаючись заспокоїтися. Збіг! Простий збіг! Чи це я уві сні подумав про Лодовіко, про його сиву безверху голову…

— До речі, що це ви з Орсіні не поділили? Він тебе, здається, готовий без солі проковтнути.

— Га? — отямився я. — Ми з ним Диявола не поділили.

Я із задоволенням спостерігав, як фізіономія Карачіоллі набула розгубленого вигляду, потім спробував пояснити.

— Розумієш, я вважаю, що Ворога не слід боятися. А він панікує. Уявляєш, ми йдемо в атаку, а він на півдорозі готовий повернути назад і почати рубати власний обоз!

Лодовіко довго чухав потилицю, потім обізвав Його Преосвященство не найпристойнішим чином і нарешті махнув засмаглою долонею.

— Пес із ним, з Орсіні! Головне, я його вламав.

— Ти? Вламав? О щиросердний Лодовіко! У що ж втяг він тебе, а заразом і мене?

— Це все через клятого сарацинського собаку — Імадеддіна. Не забув ще?

— Ні… — насилу вичавив я. У скронях знову застугоніло — «Білий Лицар»… «Білий Лицар»…

Я насилу розумів, що розповідає Лодовіко.

Немов би я був не тут, не в тихій келії обителі Святого Хреста за Стінами. Сірий пісок, порожній покинутий табір, темні вершники на обрії… Нарешті я змусив себе отямитися. Про що це свідчить Карачіоллі? Так-так, невдовзі Хрестовий Похід. Собака Імадеддін («який же він собака, Андре!») збагнув, що йому можуть відрубати хвоста, й почав переговори про мир. Єрусалим теж не від того, щоб помиритися з Мосулом, але…