Одинадцять хвилин

— Моя люба, ліпше бути нещасливою з чоловіком багатим, аніж щасливою з чоловіком бідним, а в тій далекій країні ти найімовірніше будеш нещасливою і багатою. Крім того, коли щось не так, ти просто сядеш на автобус і повернешся додому.

Марія, дівчина з провінції, але набагато розумніша, ніж це уявляли собі її мати або її майбутній чоловік, сказала з іронією в голосі:

— Мамо, від Європи до Бразилії автобуси не ходять. Крім того, я збираюся стати артисткою, а не шукаю заміжжя.

Мати подивилася на дочку поглядом, у якому читалася певна розгубленість:

— Якщо ти зможеш туди дістатися, то зможеш і повернутися звідти. Бути артисткою— це дуже добре, коли дівчина ще молода, але це триває, лиш поки вона зберігає вроду, а вроді настає кінець десь у тридцять років. Тому скористайся цією можливістю, зустрінь якогось порядного чоловіка, що закохається в тебе, й виходь заміж. Не варто особливо думати про кохання — я теж спочатку не кохала твого батька, але за гроші можна купити все, навіть справжнє кохання. А твій батько навіть не був багатим!

То була найгірша порада, яку можна почути від подруги, проте чудова порада матері. Через дві доби Марія вже поверталася в Ріо, але спершу вона сходила сама-одна на свою колишню службу, подала там заяву про звільнення і вислухала такі слова від хазяїна крамниці одягу:

— Я знаю, що відомий французький імпресаріо хоче забрати тебе до Парижа. Я не можу перешкодити тобі знайти своє щастя, але хочу, перед тим як ти звідси поїдеш, сказати тобі одну річ.

Він витяг із кишені медальйон на шворочці.

— Це чудодійний медальйон Богоматері Милосердя. Її храм у Парижі, отож неодмінно піди туди й попроси в неї захисту. Поглянь-но, що тут написано.

Марія побачила, що навколо Святої Діви було написано кілька слів: «О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь».

— Обов’язково промовляй цю фразу бодай раз на день. І… — він завагався, та відступати було вже пізно, — якщо одного дня ти надумаєш повернутися, то знай, що я чекатиму на тебе. На жаль, я втратив нагоду сказати тобі таку просту фразу: «Я тебе кохаю». Мабуть, тепер уже пізно це казати, але я хочу, щоб ти це знала.

Вона й сама дуже рано навчилася розуміти, що це означає — «втратити нагоду». Проте «я тебе кохаю» — була фраза, яку їй багато разів доводилося чути протягом своїх двадцяти двох років, і їй здавалося, що вона вже давно втратила для неї будь-який сенс, — бо ніколи не призводила до чогось серйозного, глибокого, що вилилося б у тривалий зв'язок. Але Марія була вдячна цьому чоловікові за такі слова, вона занотувала їх у своїй підсвідомості (ми ніколи не знаємо, що готує для нас життя, й ніколи не завадить знати, де ти зможеш знайти аварійний вихід), подарувала своєму колишньому патронові цнотливий поцілунок і поїхала, не озираючись назад.