Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
Він нічого не помітив, дістав гаманець, відрахував гроші, склавши на столі стопочку купюр по дві, п’ять та десять гривень.
– На таксі, думаю, вистачить, – промовив він, вигріб із купи підсохлих рудих шкурок, що височіли на столі, єдину ще не скривджену мандаринку і простягнув жінці.
Інга знову знизала плечима і відмовилася від останнього плоду. Вона замотала шию пухким шарфом, пустила руки в рукава поданої дублянки. Не застібаючись, узяла свою сумку та пакет із паперами, озирнулася на Юрія.
– Я тобі такий вдячний! Звісно, втомились обоє, але, згодься, день прожито не марно!
– Звісно. Я теж тобі вдячна! Вибач, справді трохи заїжджена. Ніч уже, важкий тиждень…
Коли вони проходили повз адміністраторку на ресепшені, Інга помітила її блискавичний погляд і скривлені в нещирій посмішці губи – мабуть, побачила купу стрілок з-під спідниці.
«До дідька! І чого це я маю соромитись?! Це її не обходить!» – подумала Інга, але таки відчула всією втомленою шкірою погляд дами, котра мусила сидіти у День закоханих на робочому місці, та ще й на якому!
Юрій відчинив дверцята таксі, знову подякував Інзі за зустріч. Вона сіла поруч із водієм, потім повернулася назад і поклала пакет та сумку на заднє сидіння. Скептичний погляд таксиста теж не обминув її стрілок, що вже спустилися по стегну і гайнули нижче коліна.
«Під три чорти всіх!» – втомлено подумала Інга, таки відчувши певний дискомфорт.
Вона назвала водієві вулицю свого віддаленого району, зітхнула і зручніше вмостилася на сидінні, закутавши коліна дублянкою.
Музика з приймача заколисувала її, навіваючи якісь розмиті спогади, водій не чіплявся з розмовами, Інга пливла в машині у напівсні, мріючи нарешті дістатися свого ліжка.
– Ой! Прошу, тут зупиніть, будь ласка! Біля супермаркету! – несподівано скрикнула вона за квартал від дому. – Зовсім забула – холодильник порожній. Треба чогось купити. Добре, що є цілодобові магазини!
Водій двозначно хмикнув і зупинив авто. Інга дістала з кишені гривні, що відрахував Юрій на таксі, віддала водієві. Знову повернулася, блиснувши коліном, витягла із заднього сидіння свої речі, побажала «на все добре» і вийшла.
У колі ліхтарного світла мерехтіли сніжинки, на вулиці не було нікого, лише біля магазину гомоніла компанія молоді. Зимову ніч розірвали постріли петард, і різнокольорові блискавки злетіли у небо.
Коли о першій годині вона тихенько, щоб не збудити доньку, зайшла до квартири, поставила на стілець один пакет із їжею, інший із паперами та свою сумочку, заграв мобільний.
– Інго! Ти вже вдома? Що ж ти не телефонуєш, як доїхала? А я прийняв душ і таки випив чарку коньяку. Лягатиму вже. Бо втома нелюдська. І як ви, жінки, витримуєте таке життя?! Слухай, я порахував, ми ж із тобою десять годин пропрацювали! Оце так команда! Я переглянув сценарій іще раз, але око замилене, та й сил немає. Звісно, треба буде перечитати на свіжу голову, але то я вже вдома. Завтра літак об одинадцятій. Поки ще до Борисполя дістануся. Слухай, ти така молодчина! Вибач, що приперся на Валентина, мабуть, зірвав тобі якусь романтику, будеш тепер там виправдовуватись… Але – «А ля гер, ком а ля гер!»[4] – ти ж знаєш умови контракту… У нас завжди все «на вчора». Ну, бувай! Ти – профі! У нас усе вийде! Ще хвалитимешся фільмом!
– Дякую, – посміхнулася Інга, притулившись до стіни, і так їй було тепло і затишно вдома, у дублянці, що оце б упасти просто тут, у коридорі, і заснути…
«От і свято минуло, – подумала вона. – Коли там, сказав, знову прилетить допрацьовувати? Хоч би не восьмого березня…»
Жанна прочитала оповідання одним ковтком, не відриваючи очей від екрана, й усміхнулася. Не те, щоб обдурила авторка, але ж і не одразу всі карти розкрила! А кожен читач, як то кажуть, розуміє в міру своєї розбещеності. Жінка всміхнулася ще раз, уявивши, як це оповідання буде сприйняте її мужчиною.
Вони майже ніколи не розмовляли про свої стосунки. Може, тому й почали помалу заходити в глухий кут. Усе частіше відвідувала думка, що історію цю не варто було й починати, але ж, мабуть, так на Жанниній долоні написано, щоб і Віталієва лінія вплелася в її долю. Спочатку здавалося, що та лінія зшиває та лікує роздерте, вгамовувався біль спогадів. Та натомість з’являлися докори сумління, змішані з ілюзорно-затишним щастям, потім бажання щось міняти – стрімко будувати чи, навпаки, нещадно руйнувати. На тлі звичного життя, роботи, відряджень її особисті сплески радості змінювалися настороженими байдуже-депресивними смугами. Одного разу вона зробила спробу рішуче порвати стосунки, але від того стало ще гірше. І все повернулося на круги своя.
4
На війні, як на війні! (франц.)