Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Відтоді я з хати носа не витикав. Навіть на точку не виходив. До шефа — й назад, щоб нікого не бачити! — Фадійчук похитав головою.

Софійці ще трохи відлягло від серця. Небагато, звісно: такої сусідоньки тільки пильнуй! Але зараз і собі здатна трішки пожартувати:

— Ну, ще тільки одне-однісіньке питання...

Виждавши, поки Сашко гляне на неї з тривожним подивом, весело видала:

— Як дивишся на те, щоб провести Різдво у моїх бабусі й дідуся в Половинчику? З моїми найкращими друзями?

20. ДО ПОЛОВИННИКА

— Я завжди вважав, що в провінції народжуються найяскравіші таланти, але не здогадувався, що такі! — Пустельник схвильовано крокував туди-сюди перед татом.

— А Сніжана така! — дотепничав тато.

Але дядько Сергій не зважав:

— Самородок! Самородок, який, може, навіть не потребує огранки!

— Ти про сусідську внучку?

— Я й не знала, що Полтава — провінція! — зіронізувала Софійка, але дядько й вухом не повів.

— Я захоплений цією дитиною! Побачив би ти її полотна! Готові шедеври! Її неодмінно слід показати київським професорам! От лиш навряд чи їй потрібна професійна освіта: школа може тільки зашкодити самобутньому талантові! Ми запросили їх з бабою Валею до себе в гості. З малюнками.

— Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! — буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинник. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!

Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:

— До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинник, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.

— А що, донечко? — вихопився й тато. — Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!

— Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я... вже визначилась із моїми друзями! І ми з

бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!

— Рося нашкодить? — вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!

— Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава... — Софійка ледве стримувала сльози. — Але я теж хочу відпочити!

— Все-все, закрили питання! — перший позадкував тато. — Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень...

— І вибач, що вліз у твої плани! — змилосердився Пустельник. — Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!

Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!

З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?

Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до

сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство до відьомства!

Павлика й Ві-ку-ку зустріли на вишнопільському вокзалі. Пораділи! Як погарнішала Ві-ку-ку! А Павлик трохи витягнувся, схуд і став ще симпатичніший! Хоча, якщо порівнювати з Сашком... Тю, з якого це дива зібралася думати про Сашкову симпатичність?

Хлоп’ячі погляди на якусь мить підозріло схрестились. Але Павлик умить себе опанував і щиро усміхнувся Фадійчукові. Сашко відповів тим самим. Занадто швидко заприязнились. Аж нецікаво.

Тато поміг донести пакети з різними лакітками. Сніжана з мамою, спокутуючи вину, що не їдуть, наварили-накупили на цілу дивізію. Наче у Відьминому ставку риби не стало!

Павлик віз на гостинець бабусі Ліні й дідусеві Івану писану олійними фарбами картину, загорнуту в папір; Ві-ку-ку — ще гарячий пакунок з маминими пиріжками. Це якщо не рахувати ще

гарячіших подорожніх новин, котрі вже зараз висипалися з її повненьких рожевих уст!

Навіть Сашко ніяково тулив під ногами картату сумку, а в ній щось утушковане газетами. Хоч газети й картаті сумки давно вже не модні. Втішає хіба те, що це явно не парфуми. Софійка насторожено принюхалась до своєї сумочки: сама від себе не чекала, що потягне Сашків новорічний подарунок у Половинчик! Не хотілося, щоб за її відсутності хтось, зазираючи до шафи, натрапив на ту нещасну коробку! Та й чомусь її шкода стало покидати саму! Тьху, знову Сашко! Треба зиркнути на гребеня, прихованого тут-таки в сумочці, — зразу вивітряться з голови усілякі дурниці! Або уважніше прислухатися до Ві-ку-кусиних історій.

Підійшов автобус на Половинчик, і тато не без полегкості запхнув галасливу юрбу в обшарпаний салон.

Компанія бадьоро вимахувала йому на прощання, поки Вишнопільський вокзал разом із татом не зник з очей.

Це вперше Софійка зустрічатиме Різдво майже як доросла. Це вперше від початку цього року вона хоч на кілька днів утече нарешті далеко-далеко від настирливої суперниці й позбудеться нав’язаних нею проблем!