Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
Баритон, однак, не втрачав почуття гумору, бо час від часу друзяки від його реплік вибухали гучним
реготом. Бр-р-р! Може, сміються з неї? А чого ж не сміятись: то вона в попелі, то без черевичка, то в заварці!.. А він, наскільки встигла помітити, хлопець не останній. Не те щоб красень, але високий і, як мовить Ірка, підкачаний. І ще щось у ньому таке є... Не знає, як пояснити, але від чого аж усередині холоне...
Ще й Альбабаріна постійно тримають біля себе: ревнують? Бояться, аби не чіплявся знов до Віти й Софії? Щось випитують? Чи просто в них є спільні справи, а вона тут понавидумувала бозна-чого? Зрештою, навіть якщо й з неї дражняться — що їй до того? На здоров’я! У неї вдома — дбайливі батьки і братик, серйозний ідеально-недосяжний Пустельник, Сашко, який ніколи в житті не зрадить і не висміє!..
А тут у неї є море! Цілий вечір розкішного феодосійського узбережжя і моря! Хвилі таки зцілювали й рятували, бо, щойно пірнула в їхню глибінь, умить змились усі підозри, сумніви й думки. Не те що про того сіроокого, а про будь-яких хлопців узагалі! Навіть комарі, які цього вечора чомусь розлітались і розкусались, як навіжені, не здатні затьмарити її морського щастя!
— А в Ялті, ваша Лід’ Василівна казала, нема комарів! — ляпала по своїх покусаних плечах Віта. Потім слинила вкушене місце, тоді вмочала послиненого пальця у сіль і натирала вавку. Софія з Радзивілкою теж так зробили. Помагає! Вже не свербить. До наступного комара.
Гм, Ялта! Розказують, там навіть піску немає — галька. Шліфовані камінці, схожі на той, що Софійка носить на мотузочку. Скоріше б побачити! Завтра вранці вони вирушають у Коктебель і на якийсь Меганом, отже, ще на крок наблизяться до того дива! Але ж і тут не гірше!
— Це ми просто допізна закупались! — через силу потягла себе за чуба з води Софійка. — спати ходім, щоб зарання встати й устигнути з морем попрощатись-поталапатись!
— Спати? А ти хіба на дискотеку не йде’? Сьодні ж роблять прощальний вечір! Он і музику завели’!
З центрального — «вчительського» — намету справді долинало гупання барабанів. Дискотека? І тут Віку-куся в курсі? Танцюристка з Софійки нікудишня, а після свого першого (і останнього) в житті танцю з хлопцем, коли порвалось і розсипалось на весь зал її кришталеве намисто, — взагалі танців боїться.
— Ні, я пас! — заявила. — 3 мене й заварки досить!
— Соф’, ну, Со-о-оф’! — благально вдивлялася в Софійчині очі Віта. — Ходім, Соф’!
Наївна дівчинка сподівається зайвий раз побачити Альбабаріна!
— Йди сама, Віку-кусю, чого за мене тримаєшся?
— Соф’, я ж там нікого не зна’, я без тебе там не змо’!
— Віто, не будь дурна! — Софійка розвішала свого купальника на мотузці й полізла в намет. Боже, як вона хоче спати! Ще й камінь на шиї — просто гне до землі, сил нема жодних! — Іди сама й не морочи голови! Якраз і познайомишся з кимось, годі за мою спідницю триматись!
— Що ж, тоді я теж не пі’! — Вітині очі налилися слізьми.
Бач, вона, Віта, готова пожертвувати собою ради подруги! А Софійка? Невже не готова? Доведеться теж пожертвувати, тобто пхатись на ту прощальну вечірку!
— Гаразд, тільки п’ять хвилин кимарну! Вдягайся тим часом, тусовочнице!
— Я скоро! — просіяла дівчинка. — А ти не перебираєшся? В оцьому й підеш?
— Чим тобі не до душі мої спортивні штани? — сонно всміхнулась. — Та й хто там у темряві мене розглядатиме?
— Ну, хто зна’, хто зна'! — багатозначно протягнула Віта. — Що це ти ро’?
Софійка якраз підкладала під голову купу якогось одягу.
— Замість подушки. Бо на самому спальнику твердувато.
— О, і я так зроблю! І зна’, що ми можем сказати перед сном? — Віта й собі щось мостила під голову.
— Сплю на новій подушці, приснись, коханий, своїй подружці? — з останніх сил усміхнулась Софійка.
— Точно! — радо погодилась Віта й собі пролепетала заклинання.
Більше Софійка нічого не сказала, бо провалилась у сон.
19. ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА.
— Соф’! Соф’, уставай! — настійливо термосила Софійку за плече Віку-ку.
— Га? Зараз, Віто, ще хвилиночку, підем на твою дискотеку!
— Яка дискотека, Соф’? Ми з тобо’ вчора усе проспали !
Софійка врешті продерла очі. Як проспали? Вона ж тільки-но лягла!
— Ранок уже! — аж тремтіла схвильована Віта.
— Невже? Вітусю, вибач! Чого ж ти не розбудила?
— Та, нічо’, Соф’, я теж проспа’! Як ото сказала про нову подушку, так і впала на неї, і як убита! Тут інше, Соф’, тут таке!..
— Що? Що сталось?!!
Віку-куся полізла до «дверей» намета, щось там узяла і піднесла на руках...
Невеличкий кораблик з пурпуровими вітрилами!
— Віто, я, мабуть, ще досі сплю? — пощипала себе під коліном Софійка.
— Тоді ми спимо разом! — Віта зняла пришпилений до носа кораблика аркушик і старанно прочитала:
— Пре-муд-рій і пре-красній.
Софійка остаточно прокинулась і вирвала з її рук папірець. «Премудрій і прекрасній!» Ага, і підпис ще: «А.Т.»!
— Тихо, дівчата! Дайте поспати! — невдоволено заворушилась на своїй постелі Радзивілка. Видно, вчора зі своїм Дмитром до півночі воркотіли, то й спить, мов борсук!
— Не дамо, бо тут таке! — авторитетно вигукнула Віта. — Комусь із нас, тобто із вас, подару’ підкинули! Біля входу лежав!
Леська й собі підскочила:
— Чому ти вирішила, що не тобі?
— Бо тут комусь премудрому і прекрасному! Ти, Лесь’, прему’, ти, Соф’, прекра’! А я ні туди, ні туди не підходжу!
Софійка ж мовчала. І зовсім не тому, що вважала Віту не мудрою. Чи Радзивілку негарною. Просто надто добре пам’ятала прислану їй листівку, де було: «Кайфую від премудрих і прекрасних». Та листівка призначалась їй, Софійці...
— Ти, Соф’, так учора шукала... Так хтіла цих черво’ вітрил... — потрохи розшолопувала Віку-куся.
— А мудра — так перекладається Софійчине ім’я! — Леська вміла чітко мислити навіть спросоння. — Та й підписано ж не Дмитриком, а якимось А.Т.! Хто це такий, Софійко, зізнавайся?
Софійка завагалась. Поштівка-бо від Козирного Туза була! А це якийсь А.Т.!
Лиш Віта стала такою блідою, якою ніколи її ніхто не бачив.
— Це... — прошамкотіла вона пополотнілими вустами. — Ви що, не зрозуміли? «А» — Альба... барін... «Т» — Тимур! Ви що, не зна’, що Альбабарін має не тільки незвичайне прізви’, але й найкраще в світі, найнезвичайніше ім’я — Тимур?
А й справді, ніколи над цим не замислювались! До нього всі: Альбабарін чи Алі-баба — вчителі навіть!
То Альбабарін — це і є Козирний Туз? Оц-ц-це так новина! Правда, Софійка допускала цю думку, але не сподівалася, що так скоро...
— Він любить тебе, Соф’! — сердешна Віта промовила це таким голосом, наче сказала: «Я померла, друзі».
Справді — вмерти й не жити від таких несподіванок!..
20. ПРОЩАЛЬНИЙ РАНОК
Ні, все-таки Софійка — не найгірша подруга. Бо далі переймалась уже не хлопцями, а Віку-кусею, на яку боляче було дивитись. Насамперед якнайдалі заховала яблуко розбрату, себто пурпурові вітрила. Довелось, правда, для цього тендітного виробу звільнити фірмову коробку від лазурових черевиків (їх переклала в целофановий кульок).
Також розраювала, відволікала Віту, як лиш могла.
Поки збирали речі й складали намета (Дмитрик, спасибі йому, прийшов помогти), смішила всіх, не змовкаючи. Мовляв, що це за місто таке їх чекає: Коктебель? Коктейль наче! А Меганом — іще смішніше! Бо гноми бувають лиш маленькі, а «мега» означає великий, і як це буде — великий гном? Ха-ха, одним словом. Аж самій було трохи мулько від тих вимучених дотепів, але ліпше хай Віку-куся кривить губки бодай у такій силуваній усмішці, ніж стримується, бодай не заплакати.