Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Дівчата, де ви є-е-е-е?!

— Горлопанять, як на пожежу!.. — здається, й Ірка була не проти примирення.

Обірвали розмову й мусили доганяти.

17. СКЕЛЬЦЕ З КАЛЕЙДОСКОПУ

Усі збирались обідати, розташувавшись поміж кущів у легенькому холодку, і дівчата й собі долучились до розкладання припасів. Софійку відразу ж окупувала Віта.

— Що та Ір' з те’ хо’? Вона що, не зна’, що це я твоя подружка? — цокотіла, ревниво поглядаючи як на За-вадчучку, так і на Леську, що тепер водилася більше з Іваненком, біля нього ж сиділа і зараз.

— Нали’ тобі чаю? — догідливо ухопила Софійчину пластяночку й термоса, наче вража Ірка чи хтось інший зараз мали перехопити й особисто надати Софії цю неоціненну послугу. У шляхетному пориві товаришка зачепилась за колючу гілку над головою і плюхнулась простісінько на Софійку, жбурнувши їй і собі в очі гарячим фонтаном. Поки Софійка поспішно змахувала з повік несподіваний компрес із заварки (такі практикувала на собі тітонька Сніжана), звідусіль посипались дотепи:

— Чай — це не лише цінний напій, але й цілий термос чудового засобу для вмивання!

— Віка Кущ зашпортнулася за терен!

— Ні, це Віта Терен зачепилась за кущ! — Ого, Альбабарін доєднався!

— Подружки нерозлий-чай! —Леле, чи не той старшокласник звідкись намалювався? Боже, це ще ганебніше, ніж загубити черевичка!

— Вікука — вона і є Вікука! — мстився за мамаювання Кулаківський.

— Зараз як вікукну — аж тамо в ярку будеш кукати! — знов присадив його Алі-баба.

— А тобі, Софко, личить: мов так і народилась! — це, звісно, Завадчучка!

— її, бідолаху, як не бджола кусає, то окропом обіллють! Якісь двадцять два нещастя! — це вже забігала круг своєї учениці Ліда Василівна.

Біля Віти ж бігала медсестра.

— Дуже пече? — тихенько шептала над головами стурбована Радзивілка.

— Пробач, Соф, я не хтіла! — перепрошувала Віта.

Софійці пік зовсім не окріп, а чергова халепа, в яку

знов так публічно вляпалась. Утім, Сашків камінець, гойднувшись на грудях, мов нагадав, що треба вміти гідно вийти з ситуації. Тому видушила з себе усмішку, демонстративно-поважно струсила зі своїх та Вітиних брів рештки заварки й хрипко проголосила:

— Дякую за співчуття. Зворушена увагою. Пропоную од видовищ повернутись до хліба! — велично вказала на накритий стіл.

Усі розсміялись і азартно допались до їжі.

— На, це тобі! Я все одно більше воду люблю!

Альбабарін простягав Софійці свою непочату

склянку з чаєм і бутерброда! Наче знає, що вона, Софійка, може вмерти без чаю!

— Дя... Дякую! — аж затремтіла від зворушення.

— І тобі, Віто! — простягнув чай-канапку й подружці. — Кулаківський зумисне для тебе пожертвував, бо йому зажирно! Правда, Ваде?

Віку-куся розгублено дивилась то на Альбабаріна, то на Вадима. Другий явно не ждав, що так нагло позбудеться своєї порції. Але, зиркаючи на грізного ашника, поспішив улесливо погодитись:

— Бери-бери, я обійдусь без чайковського!

— Та є ще в нас чай, — заспокоїла Ліда Василівна, знову наливаючи Кулаківському.

Проте Альбабарін уже не дивився на нього. Повернувся до Софійки:

— Прикольне прізвище в твоєї подружки, егеж?

— Що ж прикольного? — запитала, делікатно дожувавши й проковтнувши відкушене (бо не плямкати ж і не давитись перед хлопцем!). — Терен та й годі! Кущ кущем, як мовить Ліда Василівна! Он у Лесі Радзивіл прізвище...

Тьху, та й чого це вона знову Радзивілку рекламує? Зрадила його Леська, до іншого переметнулась! Он як уважно Дмитрика очима вбирає, побрехеньки його вислуховує! До неї, Софійки, Алі-баба звертається, вона, Софійка, його й питатиме:

— Тобто, я хотіла сказати, що в тебе — оце прізвище! Звідки воно пішло?

— Я про батька нічого не знаю, це в моєї мами заборонений топік, — спохмурнів хлопець і вмовк.

Топік — це, очевидно, тема, але від того не легше... От невдача!

— Пробач, я не знала... А... А в мене от прізвище хоч і просте... Зате недавно я таке про нього повідкривала, до таких коренів докопалась! У мене, як хочеш знати, предки були знатними козаками, самій цариці Катерині наважились не присягнути!

— Це круто, це твоїм предкам пахлава, той, похвала. Коротше, респект, — зітхнув Алі-баба. — Не люблю я підлиз і шісток... І сам не з таких...

— Упевнена, що Кулаківський це давно оцінив! — усміхнулась Софійка.

— Ну, треба ж, щоб хоч хтось йому роги вправив! — хмикнув Альбабарін.

Не хлопець, а... дуб! Залізо!

— Алі-бабо, що це ти між дівчат пригрівся-пригодувався? — перервали їхню ідилію з гурту старшокласників. — Вали сюди, діло є!

— Пішов я, коротше! Смачного! — неохоче, але з гідністю встав і рушив на поклик.

— Ой Соф', який же він!.. Такий!.. — розчулено шепотіла Ві-куку.

Софійка нічого не відповіла, бо саме зиркнула в протилежний кінець столу. І її мов ще раз окропом ошпарило. Від пронизливого погляду сірих очей.

...Тим, хто оце зараз відібрав у неї Альбабаріна, виявився старшокласник — власник знайомого вже баритона.

і», прощальний вечір

Решту прогулянки і всю довгу дорогу назад до табору Софійка боролась зі своїм збентеженням і намагалась логічно мислити. І те збентеження-мислення було прикуте до безтурботного гурту старшокласників. Тільки двічі зважилась озирнутись, але, здається, обидва рази наскочила на ті сірі, трохи наче з-під лоба, очі. Та й решту часу мала враження, що перебуває під найпильнішим їхнім контролем. Чого він витріщається?^^, може, не на неї, а на Віту? Важко визначити: в усі такі моменти подружка леськівська була з нею поруч, от і зараз вона вчепилась за руку, наче хтось має відібрати в неї Софійку!