Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— От бачиш, виявляється, ти прирожденний комерсант.
— Що ж, не святі горшки ліплять. Треба буде — станемо капіталістами. Справа, як бачиш, не така вже хитра. До того ж наука, яку я дістав удома з комерції і комерційного права, банківських і вексельних операцій, марно не минула.
Домовилися, що сам Василь не робитиме ніяких спроб зв’язатися з своїми, — тільки в крайньому разі напише листа або надішле телеграму «батькові» в Чехословаччину. І терпляче ждатиме зв'язкового. Василь попросив передати привіт рідним, які жили під Москвою.
— Добре, передам. А тепер ходімо. Розійдемося з тобою за рогом, — сказав гість, і вони разом вийшли з кафе.
— Нічого не розповіли, що робиться там, у нас? — сказав Василь по дорозі.
— Що ж розповідати? Працюємо, боремося з труднощами, будуємо…
— Заздрю вам! — зітхнув Василь.
Василь рушив був до стоянки, де лишив спою машину, але передумав. Чому б не пройтися по бульвару? Денна спека спала, пройтися було б приємно, а подумати йому, слава богу, є про що…
От він просив приїжджого товариша передати привіт своїм рідним. Той неодмінно виконає прохання — поїде в підмосковне село, розшукає Василеву сестру Фросину і брата, колгоспного механізатора, Олександра.
Фросина здивується, стривожиться. «Де ж сам Василь? Чому давно нема від нього листів? І чого це він надумав передавати привіти, чому сам не напише?»
У відповідь приїжджий товариш скаже:
«Фросино Сергіївно, за нього не турбуйтесь. Василь живий, здоровий, чого й вам бажає. Не пише тому, що такі обставини у нього…»
«Які це такі обставини, що вже й листа не можна рідним написати?» — не вгаватиме сестра.
Зовсім, мабуть, старенька вона стала!.. Років зо три тому, коли він бачив її востаннє, вона вже була бабуся. А яка бадьора, жвава! Стала йому за матір, коли та померла від пологів.
Брат Олександр, неквапливий, скупий на слова, помовчить, — чого, мовляв, розпитувати чужого чоловіка? Якщо Василь не пише, виходить, так треба. Видно, є на те причина. І тільки прощаючись з приїжджим, він скаже: «Передайте Василеві, що ми його всі чекаємо, Нехай приїздить хоч цієї осені. Кабанчика саме заколемо, і взагалі…»
Безмежно далекий був у ці хвилини Василь у своїх думках від Парижа, від бульвару Монпарнас!.. Він бачив себе маленьким хлопчиком на російській печі, під кожухом, поруч з братиком, у закуреній, похиленій від часу батьківській хаті, вкритій соломою. Сестра Фросина порається біля печі, думаючи завжди про одне й те саме: чим нагодувати трьох чоловіків? Батько-здоров'як їсть за трьох, вони з братом теж не гірші їдці — тільки давай! Землі у них нема, батько візникує — возить у Москву вантаж, додому повертається мовчазний, злий, — заробітку не вистачає на те, щоб нагодувати всіх.
З шести років Василь ходить до церковнопарафіяльної школи — ходить тільки восени і навесні. Взимку не може: школа далеко, а валянок у нього нема. Але це не перешкоджає йому через три роки закінчити школу з відзнакою. Вчитель каже на прощання: «Великі здібності в тебе і пам'ять феноменальна!.. Постарайся далі вчитися — може, людиною станеш». Він тоді не зрозумів, що означає «феноменальна», але вчитися дуже хотів. Тільки нічого з того не вийшло. Батько суворо вичитав: «Ото ще мені, новий Ломоносов знайшовся! Хотів би я знати, на які гроші ти вчитися зібрався? Читати, писати вмієш —і годі…»
Василь починає допомагати батькові — їздить з ним до Москви, порається біля коней, тягає важкі лантухи. Він і досі пам'ятає кислий запах заїздів, досі бачить уві сні п'яних візників, а у вухах лунають їхні крики, лайка…
Коли Василеві стало несила все це терпіти, він заявив ба гькові, що хоче поступити на завод.
«Ми хоч і погано живемо, — сказав батько, — зате вільні люди — нема над нами ні майстрів, ні наглядачів. Я не перечу, — хочеш надіти собі на шию ярмо, надівай, тільки спершу гарненько подумай…»
Довго думати не довелось, — Василь довідався, що є місце учня слюсаря в механічній майстерні в Москві. Платили мало — шість карбованців на місяць за дванадцять-чотирнадцять годин роботи. Але для нього, що ніколи не тримав у руках грошей, і шість карбованців було багатство.
Василь, як виявилося, мав великі здібності до слюсарної справи і учнем був недовго. Через рік хазяїн призначив йому чотирнадцять карбованців на місяць. Василь справив хромові чоботи в гармошку, сукняні штани, піджак, білу косоворотку, картуза з лискучим козирком. Так у ту пору одягалися майстрові, і молодий слюсар намагався не одставати від моди. Він до нестями любив музику і ще дуже хотів знати іноземні мови. Винен у цьому був учитель церковнопарафіяльної школи, який знав латинь та грецьку і казав, що по-справжньому освічена людина повинна знати мови. Василь купив підручники, словники і надумав вивчати дві мови водночас, — тільки не латинь і грецьку, а англійську і французьку. Хлопець він був наполегливий — щодня запам'ятовував по десять слів і ніколи, ні за яких обставин не відступав од того, що поклав здійснити. Коли йому пощастило зібрати грошей, він. купив гармошку. Яка це була радість!