Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— У наш час, маючи сім'ю, утримувати коханку — дуже дорога розкіш!.. А справи, скажу вам по совісті, не блискучі. Клята економічна криза, кінця якій і не видно, серйозно паралізувала діловий світ. І я теж ледве зводжу кінці з кінцями. А тут ще робітники — вони всі соціалісти або комуністи, народ відчайдушний. З кожним днем ставлять нові й нові вимоги, немовби я держу майстерні тільки для того, щоб створити їм пристойні умови життя… Дружина моя — вона багато старша за мене — часто хворіє, завжди бурчить. Все їй не подобається і, мабуть, здогадується про крихітку Мадлен, А що тут такого, боже мій? Невже важко зрозуміти, що в сучасному світі жоден чоловік, який поважає себе, не обходиться без коханки, коли, звичайно, він не кретин і не скнара!..
Василь мовчки, співчутливо слухав звірення Жубера. І його матеріальні труднощі, і безладне життя давали привід думати, що рано чи пізно з ним можна буде домовитись. Але тільки не поспішати, не гарячкувати!..
— Хочете, я вас познайомлю з Мадлен? — спитав Жубер. — О, ви побачите, яка вона чарівна!
— Не сумніваюсь, у вас чудовий смак!.. Ось що — приїздіть до нас з мадемуазель Мадлен! Моїй дружині відрекомендуєте її… ну, скажімо, як кузину, племінницю…
— Прекрасна ідея! — ще дужче пожвавішав Жубер. — Сподіваюсь, у вашому містечку є пристойний готель, де можна було б зупинитися?
— Навіщо вам готель? Ми гостинно приймемо вас у своєму домі.
— Ну, це незручно…
— Дуже навіть зручно! Ми дамо вам дві кімнати. Приїздіть у суботу, щоб побути у нас до понеділка. Покатаємось на нашому ставку, погуляємо, а ввечері будемо слухати музику. Я взяв на прокат непоганий інструмент. Чудово проведемо час! — Василь написав адресу, номер телефону і подав аркуш Жуберові. — Подзвоніть, коли надумаєте приїхати, я вас зустріну.
На старих каштанах з'явилося перше пожовкле листя. Вітер зривав його і, покрутивши в повітрі, м'яко опускав на землю. З ранку і до пізнього вечора гомоніли перелітні птахи. Вони кружляли над містом, немов робили почесне коло, перш ніж полетіти на південь, у теплі краї. Луги й сади міняли барви — поступово все довкола набирало червонувато-золотавих відтінків. Гілки фруктових дерев гнулися під тягарем плодів. У садах і виноградниках майоріли білі, схожі на ромен чепчики жінок-збиральниць. Настала осінь — чудова, щедра осінь Франції.
Жителі містечка були заклопотані — готувалися до зими. Запасали дрова й вугілля. Хазяйки варили в мідних тазах варення, квасили огірки, капусту, маринували помідори, перець, баклажани. Василь з Лізою теж змушені були зробити деякі запаси на зиму і, головне, утеплити свій будинок, оскільки план переїзду до Парижа поки що повис у повітрі.
Жубер немов крізь землю провалився. А самому завітати ще раз у рекламне бюро було, як гадав Василь, незручно: не хотілося, щоб склалося враження, немов він нав'язується. Його мучило те, що зривався і цей його план. Виходить, він у чомусь помилився. Звичайно, невдачі можуть бути завжди — від цього ніхто не застрахований. Біда в тому, що так він може втратити віру в свої сили, інтуїцію, які досі ніколи його не підводили…
«Стільки часу згаяно марно!» Але хіба таки марно? Якщо розібратися об'єктивно, відповідь може бути тільки одна — ні, не марно. Він зумів улаштуватися у Франції, навіть повернув половину грошей, вкладених у підприємство Ренара. Правда, доводилося неабияк заощаджувати в усьому, але це вже деталь, що нікого не цікавила. Гроші він одіслав «батькові» в Чехословаччину, написавши хвалькуватого листа: потіштеся, мовляв, тату, своїм спритним сином, який зумів не тільки влаштуватися в чужій країні, але ще й заробляти добрі гроші!..
Звичайно, маючи навіть тимчасовий дозвіл жити у Франції, можна переїхати до Парижа хоч завтра. Найняти квартиру і жити собі потихеньку. Можна, але який в цьому сенс? Неминуче виникне безліч небажаних запитань: «На які кошти живе в Парижі цей іноземець?.. Чого прибув до Франції цей підозрілий тип? Чи не югославський він терорист з чехословацьким паспортом у кишені? А може, анархіст або навіть комуніст?..» На людину впала тінь підозри — репутацію зіпсовано. А як виправдати себе в очах людей, що підозрівають тебе в усіх смертних гріхах?
Ні, Василь не зробить необачного вчинку і, поки добре не підготується, не переїжджатиме до столиці… З рекламним бюро, очевидно, не виходить, ну що ж — буває. Шкода, звичайно, але нічого не вдієш. У таких випадках треба не киснути, не опускати рук, а шукати і знайти інший вихід. Правду кажучи, ідея з рекламним бюро була дуже непогана. Стати співвласником перспективного підприємства в центрі Парижа, розвернутися на всю широчінь… Знайти інше щось подібне буде, здається, дуже важко, але спробувати треба. Адже відомо, що під лежачий камінь вода не тече…