Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Поломка була незначна, але сама машина, як то кажуть, на ладан вже дихала. Звичайно, за ремонт цієї руїни можна було загилити чималі гроші, але Василь умовив Ренара задля реклами взяти помірну плату.
Точно у визначений час — через п'ять днів — машину було відремонтовано, зношені деталі замінено, гальма підтягнуто, мотор відрегульовано, а пофарбований заново кузов вилискував на сонці, як новенький. Хазяїн машини був у захваті, коли сів за кермо. Такий ремонт за такі гроші!
— Ви просто чудово відремонтували мою машину! — Лікар довго тиснув Василеві руку і, розчулившись, відвалив йому п'ять франків чайових.
Роз'їжджаючи по всій окрузі, лікар цей став найкращою рекламою майстерні «Ренар і компанія». Він завзято радив усім своїм пацієнтам — власникам машин — ремонтувати їх тільки в цій майстерні і не шкодував слів, розхвалюючи золоті руки чехословацького майстра, що знав мотор, як бог.
Замовлення сипалися звідусіль, у Василя майже не лишалося вільних днів.
Якось жаркого сонячного ранку метрів за двісті від майстерні зупинився розкішний лімузин. З нього виліз елегантний молодик. Він довго порпався в моторі, потім пішов у майстерню по допомогу. Побачивши Василя біля слюсарного верстата, власник лімузина звернувся до нього:
— Недалеко звідси зупинилась моя машина. На жаль, усі мої спроби полагодити мотор не мали успіху… Допоможіть, будь ласка!
Голос молодика здався Василеві знайомим. Уважно придивившись до відвідувача, Василь одразу пізнав його, хоч той відпустив вусики і змінив зачіску.
— Зараз, мосьє, — відповів Василь, — я тільки попереджу компаньйона! — І за кілька хвилин вийшов з молодиком на вулицю.
Коли вони пройшли кроків десять, чоловік, пересвідчившись, що поблизу нікого нема, тихо сказав Василеві:
— Один ваш знайомий приїхав у Париж і хоче побачитися з вами в середу, о третій годині, в кафе «Ротонда» на бульварі Монпарнас. Якщо з огляду на якісь обставини ви не зустрінетеся в середу, будьте в п'ятницю на тому самому місці. Ви, звичайно, пізнаєте вашого знайомого, як пізнали мене. Про всякий випадок ось його прикмети: одягнений у легкий фланелевий темно-сірий костюм. На яскравій краватці золота шпилька з трьома маленькими камінцями у формі підкови.
Розмовляючи, вони підходили до машини край дороги. В ній сиділа пишноволоса блондинка. Молодик устиг шепнути:
— У мене зовсім випадкова супутниця, про людське око. В машині я зіпсував контакт в електропроводці.
Василь відкрив капот, покопирсався в моторі і сказав молодикові:
— Мосьє, біда дріб'язкова, — маленьке ушкодження в електропроводці. Я приєднаю контакт і піджену машину до майстерні, а там закріплю надійно. Це займе не більше ніж чверть години.
Невдовзі все було готове. Василь вивів автомашину на дорогу, молодик розплатився і поїхав.
— Дівчину підчепив — перший сорт! — сказав Ренар, дивлячись услід машині.
— Скільки взяли з нього? — спитав Василь.
— Двадцять чотири франки.
— Ого! Двадцять чотири франки за з'єднання контакту в електропроводці… Якби нам завжди щастило так легко заробляти, ми з вами скоро стали б великими комерсантами!
— Ми й прагнемо цього! — Ренар лукаво посміхнувся і приніс із-за перегородки конторську книгу. — Якщо відрахувати всі витрати, ми заробили в цьому місяці тисячу чотириста шістдесят франків — по сімсот тридцять франків на кожного. Для початку непогано, га? — Очі його сяяли від задоволення. — Якщо так піде, то за рік ми виручимо основний капітал, вкладений у підприємство.
— І я б повернув батькові сім тисяч франків, потішив би старого! Він у мене скупенький, ціну грошам знає. А одержавши назад гроші, він повірить у комерційні здібності сина, який зумів збити капіталець за короткий час, та ще й на чужині!..
— Яка рація повертати йому гроші? Вони ж ваші. Чи не краще нам розширити підприємство? Купити додаткове обладнання, організувати ливарню, найняти кількох робітників, а там… — Ренар розмріявся. Він дивився на каштани вздовж дороги і, здавалося, розмовляв сам із собою: — А з часом, дивись, перетворимо нашу майстерню на завод. Так, так, не смійтеся, на невеликий завод.
Зустрілися вони в середу, у призначений час. Щоб ознайомитися з місцем, де мало відбутися побачення, і уникнути всіляких несподіванок, Василь трохи раніше поїхав на бульвар Монпарнас і легко знайшов «Ротонду». В цю пору дня і на бульварі і в кафе людей було мало — кілька чоловік за столиками на вулиці та двоє молодиків, певно, журналістів, усередині. Вони щось ретельно писали, сидячи далеко один від одного.