Фантастика Всесвіту. Випуск 2
- Автор: Аллен Вуди, Азимов Айзек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 2». Краткое содержание книги:
20 липня 1950 року, як розповів мені містер Трачнор, він вийшов на ґанок власного будинку приблизно о шостій ранку. З-під самого даху аж до ґанку тягнулася смуга сірої фарби, все ще вологої.
— Вона була завширшки, як, скажімо, восьмидюймова малярська щітка, — розповідав мені містер Трачнор, — і виглядало це геть незугарно, бо будинок був білого кольору. Я гадав, що якісь дітлахи зробили це вночі задля жарту, але якщо то справді були вони, то їм довелося б брати драбину, щоб дотягнутися аж до даху, — нікому і на думку не спало, що вони ладні прикласти стільки зусиль. Крім того, фарба була накладена щільно, хтось старанно попрацював, щоб провести гарну і рівну смугу саме на фасаді будинку.
Містер Трачнор приніс драбину і стер фарбу з допомогою розчинника.
У жовтні того ж таки року Трачнор перефарбував будинок.
— Біла фарба трималася погано, отож я пофарбував його у сірий колір. В останню чергу я дійшов до ганку і закінчив роботу в суботу близько п’ятої години. Наступного ранку, коли я вийшов з будинку, то на фасаді побачив білу смугу. Знову ці чортові дітлахи, подумав я собі, бо смуга була на тому ж місці, що і попереднього разу. Та коли я придивився уважніше, виявилося, що то не була свіжа фарба, а біла, яку щойно напередодні я зафарбував. Хтось не полінувався і обережно підчистив нову фарбу акуратною смугою завширшки вісім дюймів від самого даху аж донизу! Кому, до дідька, це було потрібно? І досі не збагну.
Ви помітили зв’язок між цією історією і моєю? Уявіть на хвилю, що у кожному з цих двох випадків траплялося щось таке, що ненадовго порушувало звичний хід часу. Саме це сталося зі мною: впродовж кількох секунд я очевидно мав можливість слухати передачу, яка вийшла в ефір багато років до того. А тепер уявіть, що ніхто не чіпав будинку містера Трачнора, крім нього самого: він пофарбував свій будинок у жовтні, але завдяки якомусь фантастичному перепаду в часі певна частина помальованої поверхні будинку проявилася ще влітку. Оскільки того разу він відчистив цю смугу, то саме її бракувало восени після пофарбування будинку.
Втім, я був би не зовсім щирий, якби став твердити, що одразу повірив у все це. То було тільки доволі цікаве припущення, і я переповідав друзям обидві ці історії просто як курйозні випадки. Я часто спілкуюся з різними людьми і час від часу після своїх оповідей мав нагоду вислухати інші чудернацькі бувальщини.
Бувало, хтось кивне і скаже: «Я згадав, що мені недавно розповідали…», і я таким чином додавав до своєї колекції ще один випадок. Якось у п’ятницю ввечері до одного чоловіка на Лонг-Айленді зателефонувала сестра з Нью-Йорка. Пізніше ж вона твердила, що дзвонила аж наступного понеділка, тобто через три дні. У відділенні банку Чейз-Нешнл на Сорок п’ятій вулиці мені показали чек, що був пред’явлений до сплати за день до того, як його виписали. Якось на Східну шістдесят дев’яту вулицю у Нью-Йорку принесли листа через сімнадцять хвилин після того, як його вкинули до поштової скриньки на головній вулиці містечка Грін Рівер у штаті Вайомінг.
І так далі, і так далі. Тепер на вечірках моїх розповідей чекали з нетерпінням, і згодом я сам переконався, що їх колекціонування і перевірка перетворилося на хобі. Але того дня, коли я почув історію Джулії Айзенберг, я зрозумів, що це не тільки хобі.
Випадок 17. Джулія Айзенберг, службовець, Нью-Йорк, 31 рік. Міс Айзенберг мешкає у невеликому будинку без ліфта у Грівіч Вілідж. Я розмовляв з нею у її помешканні після того, як мій товариш із шахового клубу, який виявився її сусідом, переповів мені дещо плутану її розповідь, яку він, у свою чергу, почув від консьєржа будинку.
У жовтні 1947 року близько одинадцятої вечора міс Айзенберг вийшла з помешкання до сусідньої аптеки по зубну пасту. Коли вона поверталася, до неї підбіг великий чорний з білим собака, став на задні лапи, а передні поклав їй на груди.
— Я зробила помилку, погладивши його, — сказала мені міс Айзенберг. — Після цього він просто не відставав від мене. Коли я ввійшла до під’їзду, мені довелося дослівно силоміць випхати його на вулицю, щоб зачинити двері. Мені стало шкода його, бідолашного пса, і я почулася трохи винуватою, бо через годину, коли я визирнула у вікно, він усе ще сидів під дверима.