Фантастика Всесвіту. Випуск 2

А тепер я хочу розповісти все з абсолютною точністю і не стану переконувати, що звертав особливу увагу на передачу. Але я певно знаю, що незабаром музика припинилася і почулися аплодисменти публіки. Далі хтось засміявся, і чоловічий голос, задоволений аплодисментами, промовив: «Гаразд, гаразд», але аплодисменти не вщухали ще кілька секунд. За цей час голос ще раз задоволено засміявся і наполегливо повторив: «Гаразд». Аплодисменти затихли. «Виступав такий-то», — поінформував голос, і я повернувся до книжки.

Але невдовзі я знову прислухався до цього голосу людини середнього віку; мою увагу привернула, напевно, зміна інтонації, коли він перейшов до іншого номера. «А зараз — міс Рут Грілі, — оголосив він, — із Трентона, штат Нью-Джерсі. Міс Грілі гратиме на піаніно, правда?» Дівочий голос, невпевнений і майже нечутний, відповів: «Саме так, пане Мейджер Бауз». Потім знову чоловічий голос — і тут я впізнав цю знайому монотонну інтонацію: «І що ви збираєтеся нам заграти?»

Дівчина відповіла: «Ля Палома». Чоловік повторив назву за нею, але уже голосно: «Ля Палома». Настала пауза, почулися вступні акорди фортепіано, і я продовжував читати.

Під час виступу дівчини я краєчком вуха почув, що її стиль виконання був механічний, вона не завжди дотримувалася ритму — мабуть, хвилювалася. Ще раз моя увага повністю перемкнулася на несподіваний звук гонгу. Прозвучало ще кілька тактів: дівчина грала дедалі невпевненіше. Гонг пролунав знову, фортепіано раптово вмовкло, і почулося стурбоване перемовляння публіки. «Гаразд, гаразд», — промовив знайомий голос, і я зрозумів, що я чекав саме цих слів, я знав, що він скаже. Публіка замовкла, і голос почав: «Отже…»

Приймач умовк. На якусь мить із нього не долинало жодного звуку, крім механічного гудіння. І тут увімкнулася зовсім інша програма: чулися голоси Бінга Кросбі та його сина, вони співали останні такти «Пісні Сема», моєї улюбленої. Отож я знову повернувся до свого чтива, злегка здивований, що ж сталося з тією першою програмою, але не став усерйоз замислюватися над цим, аж доки дочитав книжку і став вкладатися до ліжка.

Аж тоді, роздягаючись у спальні, я пригадав, що Мейджер Бауз помер. Минуло кілька років, півдесятиліття з того часу, коли цей сухий сміх і знайоме «гаразд, гаразд» чулося у вітальнях усієї країни.

Отож, що ви робите, коли відбуваються вочевидь неможливі речі? У мене просто з’явилася непогана оповідка, яку можна розказати друзям. Після того мене неодноразово запитували, чи не чув я часом недавно Морана і Мака, пару популярних двадцять п’ять років тому радіокоміків, чи Флойда Гібсона, радіокоментатора з минулих часів. І не раз жартували з приводу мого ветхого радіоприймача.

Але один чоловік — це була зустріч у наступний четвер у когось в гостях — вислухав мою розповідь особливо уважно, а коли я замовк, розповів мені свою власну дивну бувальщину.

Він — серйозна, інтелігентна людина, і, коли я слухав його, я не так настрахався, як зацікавився тим, що, здалося мені, було спільною ознакою і приєднувало його історію з поведінкою мого приймача. Оскільки я на пенсії і маю доволі часу, то наступного дня, не полінувавшись, я здійснив двогодинну мандрівку потягом до Коннектикуту, щоб на місці пересвідчитися у достовірності розповіді. Я зробив детальні нотатки, і у моєму архіві вона має тепер такий вигляд: Випадок 2. Луїс Трачнор, торговець вугіллям і дровами Р. Ф. Д. І, Денбері, штат Коннектикут, 54 роки.