Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Мене наче обома деревами вдарили по голові: як же так, який Ізраїль? Виявилося, що Оксана давно до цього готувалася, щось там хімічила з документами і виписала бабку єврейкою. Рая чи Мая — не пам’ятаю вже і пригадувати не хочу! Мені все одно, нехай би вони там цілою родиною обрізались, але тепер мій єдиний син поїде бозна-куди. Мій Микита!
Вони це запланували ще тоді, у Смілі. Мабуть, тому і переїхали до нас, аби протриматися певний час, поки тривала підготовка. Я тоді кинув щітку в траву, бо не міг далі фарбувати, і ми зайшли до хати, де Оксана заспокоювала Марію Іванівну, а дружина моя так плакала, що серце зупинялося від того видовища. Сиділи, розмовляли, переконували, обіцяли допомогти, проте нічого не змінилося: вони поїхали до Києва, й усе в них вийшло за Оксаниним задумом.
І ось уже дванадцять років, як живе в місті Ашдоді єврей Микита Ковтун, дорослий чоловік, будівельник. У них майже відразу народилася донька, Наталка. А трохи згодом вони змогли купити квартиру, і ми нарешті заспокоїлися. «Буває і гірше, — казав я Марії, коли вона згадувала сина, — в деяких он діти п’ють чи в тюрмі сидять, навіть раптово помирають, а наш живий. Так, далеко, та їм там, мабуть, краще». А нам… Нам має бути добре, коли добре дитині, — ні про що інше вже не йдеться.
Вони приїздили кілька разів, я катав онучку на санчатах, водив на цвинтар і розповідав, як жилося моїм батькам і їхнім родинам. Було. Приємно згадати. Але за пару тижнів серця не відновиш. Воно може почекати, але тріщини в ньому все одно нікуди не подінуться.
Микита все запрошував до себе. Ми навіть одного разу почали документи збирати, але не склалося. «Мабуть, наступного року поїдемо», — зазвичай казав я Степанові. Можливо, річ у тому, що я просто не хотів їх бачити. Його — дуже хотів, онучку — теж. Але Оксана ця…
Син пропонував гроші на дорогу, та бути приймою, хоч і тиждень, — це занадто для мене. Та й чого я там не бачив? Я читав про Ізраїль, постійно стежив за новинами звідти, бо боявся за цього дурника. Загалом, можна вважати, що я там був — тільки в ньому — й усе бачив його очима. Та і що мені там робити? Грати в шашки з ветеранами трьох житомирських базарів, сьорбаючи каву з кардамоном, аби кволе серце зайвий раз не напружувати?
Я лежав на койці й дивився на Ізраїль, обіцяючи собі написати ще одного листа Микиті, щоби він знав адресу цього будинку. Можна навіть йому телефон дати: нехай подзвонить і розкаже, що в них усе добре і що Оксана переказує привіт.
Не постукавши у двері — а це мене дратувало дедалі більше, — до палати ввійшла Зінаїда, а з нею ще якась жіночка зі сумкою, на якій було написано «Пошта».
— Танцюйте, — ніби заохочуючи, почала завідувачка, — в кої-то векі пенсію вчасно дають.
От мене це «дають» завжди лютило. Дають по пиці чи у борг, а пенсію — видають. Так само як аванс на роботі не дають, а сплачують, і хліб у сільмазі продають, а не дають зранку в четвер! З цих людей Радянський Союз виходив занадто повільно, застрягаючи у вузьких мізках.
Почали з мене, та швидко з’ясувалося, що моєї пенсії сюди ще не перевели.
— Це нічого, — заспокоїла мене поштарка, — таке буває. Наступного місяця відразу дві принесу. Вони там поки почухаються… Зателефонуйте краще до своїх, скажіть їм, аби прискорили переведення.
Задоволений Журба розписався у відомості, Зінаїда видала йому п’ятдесят гривень і додала:
— Решта — как обично, — опісля розвернулася до мене і сказала: — Ковтун, ви ж паспорта мені не здали!
— І шо? — не зрозумів я.
— Ну, в нас такий тут порядок, що всі паспорти в мене лежать, у сейфі, — промовляла вона повільно, наче першокласникові.
— Чого це? Документ мій, нехай у мене і лежить!
— От ви всі такі розумні. А знаєте, що буває?
— Що?
Зінаїда вперла руки в боки і роздратовано понесла:
— Бо за всіма тут глаз да глаз треба! Паспорти намочують, зжигають, гублять! Одна була рік собі переправила, щоб женіха, ето самоє, в оману ввести. Десять год собі списала, стара дура, — довелося мені особисто її два рази в район возити, в паспортний стол!
— Все одно не дам! — чітко промовив я, склав руки на грудях й відвернувся до вікна.
— Тихо-тихо, — озвався від входу Йосип, підскочив до своєї койки і посунув поштарку, бо вона всілася якраз на те місце, де під матрацом лежала горбунова краватка.
— Що таке? — злякалася та і притисла сумку до грудей.