Червоні хащі

— Ха! — завзято здивувався Йосип і плеснув себе долонями по колінах. — Єщо чего? Крівая только своєго Ющенку любіт, — він повернувся до мене, намагаючись долучити до розмови: — Портос, обращал вніманіє, шо Крівая в разниє сторони хіляєт? То на лєвий бок шкандибаєт, то на правий. А биваєт, забиваєт і прямо ходіт, но нєдолго. А шо подєлаєш, када склєроз?

Не дочекавшись від мене реакції, він знову повернувся до Журби, який уже йорзав по койці, так йому кортіло дізнатися подробиці.

— Нє, нє Крівая. На Глаше он женітся. От сам нє знаю, как ми ето самоє пропустілі, — нарешті здав Йосип таємницю і засміявся, ніби це був свіжий анекдот.

— І шо? — не втримався я, не розуміючи, що тут смішного.

— Ха! — знову зрадів Йосип, адже наша розмова нарешті ставала на ті рейки, які він і планував прокласти. — Глашу, короче, сюда дочка сдала. Оні жилі в Черкасах. Вродє там нормальная хата била, напротів горкома. Хату продалі, дочка с мужем, доктором, — на Ізраїль. А матушку — в богодєльню, но, тіпа, врєменно, перєбіться, пока оні там обживутся і єйо с собой заберут.

Я не розумів, хто з жінок та Глаша, та поки що вирішив не уточнювати, бо Йосипові тільки того й треба. А розмови про жінок тут велися такі, що я відразу йшов до бібліотечного стелажа в їдальні, щоби тільки не чути, як вони смакують подробиці й фантазують, хто з ким, у який спосіб і скільки разів.

— Та ти ж говоріл, шо ето порожняк? — хитро посміхаючись, запитав Журба і доторкнувся до батареї, перевіряючи, чи добре сьогодні гріють.

— Так порожняк і єсть, — упевнено відповів Йосип і поліз під матрац перевіряти, чи розгладилася там краватка. Повернув її на місце, знов обережно всівся зверху і продовжив: — Тока Славентій, конь краснознаменний, етого нє понімаєт. Сам слишал, как он говоріл, шо в Ізраїлє пенсія в дєсять раз больше. Смекаєш?