Професор Шумейко
- Автор: Бабич Галина
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-56-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Професор Шумейко». Краткое содержание книги:
Окремі характери й епізоди, що змальовує студентське життя юного Клима, мають реальну основу. Це — Київський технікум підготовки культосвітніх працівників у 50-х роках ХХ ст.. У такий спосіб у повісті художньо і гармонійно поєднано правду і домисел.
— Климе Івановичу! Ви «кіношників» будете сьогодні приймати? — це секретарка Оляна. Перебила. Як гарно думалося.
— Я уже всього потроху приготувала: трохи кави, трохи шоколаду, трохи коньяку, трохи мазуту, як каже ваша дружина, тобто чорного кав'яру. Одне слово, всього потроху.
— Які метиковані пішли секретарки, підказувати нічого не треба.
Клим Іванович, готуючись до наради з «кіношниками», розмірковував далі.
— Спочатку розкритикую їх в тарта-рари, а тоді накажу: їжте і пийте усе.
Сьогодні вже всім відомо: важливий не захист (нарада, форум), а фуршет.
— От, перебила ця Оляна... Не моє. Так і скажу шефу. Залагоджу свої справи з фінінспектором в «Декамероні», вирішу квартирне питання і піду по-англійськи. Не моє.
І от у той момент, коли професор чекав «кіношників» і прикидав, до якого вузу податися, у кабінеті пролунав телефонний дзвінок.
— Хто говорить?
— Це я, — чує Клим Іванович радісний жіночий голос.
— Хто «я»? Кажіть швидше! Мені ніколи!
— Хіба не впізнали? Одеса, вино...
— А! Згадав! Роза Федорівна з «Молодої гвардії». Як приємно, як приємно!
У трубці тиша.
— Поклала. Мною незадоволені. Недобре вийшло. Щось я наплутав. Одеса, вино. З Розою Федорівною пив. і не тільки вино. З ким же ще?
Климу Івановичу на цей раз довелося напружувати свою пам'ять, як під час захисту докторської, коли відповідав на запитання академіка С. Це ж треба вже злигатися з нечистою силою, щоб щось пригадати. Він давно забув про минуле, бо в тому минулому був бідний і зневажений. З ким же я в Одесі пив вино, хай йому грець?! Лізе в голову, заважає перед відповідальною нарадою. Треба зосередитися. І Клим Іванович відчинив шафу, де зберігався його улюблений напій, що допомагає зосереджуватися. Клим Іванович дуже квапився, він був сумлінний і дисциплінований міністерський чиновник.
— Перед тим, як піду, наведу ідеальний порядок в паперах, звітах, фінансах, у шафі, столі. Є тут одне важливе відрядження, пов'язане із охороною пам'яток старовини й мистецтва. Терміново їду!
— Оляно! Готуй усе для відрядження!
Планував управитись за день-два, але поїздка затягнулась. Хоч початок був
ідеальний: зустріли з хлібом-сіллю, поселили в кращому із готелів у комфортабельному номері на дві кімнати, влаштували прийом. Усе як для першої особи. Але потім науковці із місцевого Комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва почали мене так нервувати, так мордувати!
Не ображайся, читачу. В Інституті культури мене не вчили, які церкви, музеї, пам'ятники треба руйнувати, а які зводити нові, головне — на якому місці й на якій садибі. Професор Шумейко знав одне: Києво-Печерська лавра стояла і стоятиме там, де її в ХІ ст. побудували, над Дніпром. Все. Крапка. Закрив відрядження, сказав: розбирайтеся самі, зараз «наголос» на місцеве самоврядування. І... поїхав до Києва. Потрібно спішно зосередитися на найважливішому — переїзду на нову квартиру. Не зайшов, а влетів додому і тоном людини, яка може зробити все на світі, повідомив:
— Ну, рідненькі! (Донька і дружина чомусь порпалися в шафах, скринях.)
— Світова новина! Роз'їжджаємося: Анастасія — на Липки, ми, рідненька, в багатокімнатну квартиру на бульварі Шевченка. Утям: центр, собор Володи-мирський, а всі вулиці навколо носять імена відомих класиків: Коцюбинського, Гончара, Чехова і, звичайно, Шевченка.
У професора була така ейфорія, що він навіть не помітив гармидеру в старій квартирі, яка нагадувала святошинський склад, де студентом підробляв. Ящики, пакунки, стоси зв'язаних речей, книг...
— Що б це означало?
— Нам уже кілька днів як вручено ордери на поселення, транспорт буде завтра.
Клим наче келих доброго коньяку хильнув, таке тепло по тілу розлилося.
— Працюють як комп'ютер мої підлеглі. Щоправда, довелося роздати «ханську данину». Корупція, корупція це, рідненькі мої, велика біда для моєї України.
Оскільки з усіх жінок на світі для Клима Івановича існувала лише одна — його донька Анастасія, яку до бестями любив, то часто звіряв на ній (окрім студентів-відмінників) свої здогади, міркування.
— Нато! Я не можу збагнути і ніде прочитати, чому отой район на Печер-ську, куди ти завтра переїдеш, називається Липки? Ніяких лип там немає. Липового меду також.
— Ти, Климе, прямолінійно усе сприймаєш, — це втрутилася моя вчителька. — Твій колега З. М. з міністерства мешкає на вулиці Шовковичній. То що, він щодня по вуха у шовковицях і з чорним ротом ходить?
— Нато! Наша мамуся. Я її недооцінив.
— Нареготалися і досить. Тату! Беріться за свій кабінет. А ще краще посипте «зелене пшоно» своїй рідненькій. Нам зараз нові меблі, антикваріат і все, що в нормальних людей є, придбати слід. Ну, давайте ж. Цип, цип. моя курочко.