Останній ельф
- Автор: Мари Сильвана Де
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-63-1
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній ельф». Краткое содержание книги:
— Нещодавно народжений, — задоволено уточнив малий. Він хотів, щоб люди знали: у нього теж гарне ім’я — Йоршкрунскваркйолнерстрінк, а тому відрекомендувався й злегка вклонився.
— Перед судом заборонено відригувати, — мовив суддя, нахмурившись. — Крім того, я, Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, забороняю тобі брехати. — Промовляючи ці останні слова, Суддя підвівся на ноги з іще поважнішим виглядом, ніж дотепер.
Малий ельф був спантеличений. Ельфи не можуть сказати нічого іншого, крім того, що в них у голові. Ну, можна бовкнути якусь дурничку задля ввічливості: наприклад, що зрозумів, коли нічого не зрозуміло, бо ж ставитися до дурних як до дурних було б геть невиховано. Але на цьому й усе. Що в голові, те й на вустах. Спантеличення змінилося розчаруванням. Цей чоловік, що має таке гарне ім’я, виявився не меншим диваком за інших.
— Я вимагаю, щоб ти звертався до мене з належною пошаною.
Яке ж оте ввічливе звертання? Маленький ельф почав нервувати.
— Придурок!
Ні, щось не те.
— Ваша придурносте! — може, так краще?
— Тихо! — заволав суддя до натовпу, що вибухнув сміхом. — Ти повинен титулувати мене Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — додав він, звертаючись до ельфа.
— Звісно! Звісно! — з готовністю запевнив малий, розпливаючись в усмішці від вуха до вуха. — Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель — це прекрасне ім’я. Так можна було назвати й нашого собаку! — додав він радісно.
Юрба вже розвеселилася не на жарт. Один старий мало не захлинувся сміхом, а котрийсь із вояків упустив алебарду собі на ногу. Все це тільки підлило оливи у вогонь загальних веселощів. Заразившись цим настроєм, малий теж почав сміятися: люди такі прекрасні, коли сміються.
Єдиний, хто зберігав серйозність, — то був Суддя:
— Відповідай, — звелів він малому. — Ти знаєш цього чоловіка й цю жінку?
— Так, — рішуче заявив малий.
— Крім тяжкого злочину — переховувати ельфа, і ще тяжчого — обманом привести ельфа в наше благословенне місто, чи мають вони на совісті інші провини?
— Та-а-а-к. Цей чоловік їсть трупи, мабуть, з розмарином, а потім продає за гроші здерті з них шкури, а жінка продала свою матір і старших… ні, молодших… е-е-е… так, спершу молодших братів, хоча я добре вже не пам’ятаю.
Тут на майдані знов запанувала цілковита тиша. А тоді вибухнув пекельний гармидер, у якому годі вже було що-небудь розібрати.
— Я ж казала тобі, що зі мною втрапиш у халепу, — мовила жінка мисливцеві. — Чого ти не пішов тоді своєю дорогою?
— Не знаю. Мабуть, у попередньому житті я запродав рідного батька, — відказав той.
Коли їх вели геть з майдану, маленький ельф ще раз побачив курку. Вона вмостилася на сідалі коло віконечка, за яким видно було її гніздо із двома яєчками. Вони переглянулися й привіталися, бо ж якусь мить були однією-єдиною душею, і це пов’язало їх назавжди.
Малий задумався: чи Курка або Курча було б відповідним ім’ям для собаки? Формою курка зовсім інакша, але пір’я в неї на хвості такого самого кольору, як хвіст і задні лапи в собаки. А проте собака не несе яєць, а курка не лиже лице всякому, хто сумує, а отже й це ім’я не зовсім підходяще.
Розділ шостий
Їх помістили в місце, що називалося «в’язниця».
І ця в’язниця виявилася пречудовою.
Її побудували з великих кам’яних блоків, а склепіння й арки трималися на могутніх колонах. Архітектура часів третьої рунічної династії, — це видно з того, що арки не заокруглені, а складалися із двох напіварок, які сходилися під гострим кутом. Натомість для першої рунічної династії характерні напівкруглі арки, а для другої — видовжені догори.
Мало того, на долівці для спання хтось постелив справжню солому. Їм дали також по мисці кукурудзи з горохом, і це було дуже смачно. Та ще й насипали нівроку, не шкодуючи. Кілька зерен кукурудзи й кілька горошин маленький ельф подарував зграйці гарненьких лискучо-чорних мишей, що повилазили звідкілясь, зачувши запах їжі, і тепер бігали туди-сюди по кам’яній долівці.
Це місце — справжній рай.
Зрештою, і дощу тут не було, — крім того, що чомусь почав накрапати жінці з очей.
— Чому ти капаєш? — запитав у жінки маленький ельф.
— Це називається «сльози», — відповів йому чоловік. — Так ми плачемо.
— Справді? А оте, що тече з носа й що вона потім витирає рукавом?
— Це теж завжди буває, коли плачеш.
— Ми, коли сумуємо, то починаємо голосити, щоб інші чули наш сум і зробили щось, аби його зменшити, — сказав малий з ледь прихованою гордістю. — А сидіти на землі й пускати краплі з носа та очей, так що очі стають червоні, а ніс перестає дихати, і ти дихаєш ротом, — це наче самому навмисне робити собі застуду.