Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
В ліску неподалік Грозенау бачили піхотинців. — Це ми довідалися від одного селянина. — Його затримали, коли він пішов туди шукати своїх свиней, і відпустили лише за умови, що нікому не розкаже про присутність військ. Свиней забрали солдати, селянин здалека бачив димок над верхівками дерев і знав, що тепер його комора спорожніє, на відміну від солдатських черев. Він подався простісінько до корчми, і вже скоро про військо знало все село.
Незадовго після цього в сільську крамницю зайшов солдат — купити сигарет, але в таких кількостях, що, за нашими припущеннями, вистачило би принаймні на дві роти, які ховалися десь тут поблизу. Єдине, що зумів вивідати новий румунський корчмар, це те, що військо стоїть не тільки коло нас, але й в усьому Банаті. Що в інших лісках і на інших полях теж стоять напоготові солдати. Для чого — це було відомо тільки офіцерам. Всі передчували скорий початок якоїсь операції.
Після відходу голови ми прожили ще один день без подій, позначений нашим мовчанням, що вже стало звичкою, і буденними роботами, яких вимагав такий двір, як наш — чи то пак, Сарелів. Батько навіть пофарбував назелено паркан. Він раз по раз відступав кілька кроків назад і оцінював свою працю. Та насправді ні він, ні я не могли приборкати тривогу.
Увечері ми доїли залишки мамалиґи і вже збиралися лягати, коли раптом на вулиці зчинився страшенний ґвалт. Почулися різкі команди і звуки вибитих воріт. Собаки загавкали всі нараз, так ніби поспішали сповістити про катастрофу, якої не змогли передбачити. Зачулися перші крики, одні ген на краю села, інші тут-таки по сусідству. Дуже скоро ми почули важкі кроки й голоси перед нашим двором.
— Знову росіяни? — запитав я.
— Думаю, цього разу тільки румуни, — відповів батько.
На цих словах почулись удари в наші ворота. В будинку не засвітилося світло, Сарело з жінкою принишкли, як і ми. Врешті ворота виламали, і ми виразно почули глухий тупіт солдатських чобіт. Перш ніж засвітити гасову лампу, батько прошепотів:
— Ховайся!
— Навіть не подумаю. З мене досить й одного разу.
Кроки наблизилися, перетнули подвір'я, шукати довго солдатам не довелося, вони вже навчилися знаходити. Цього разу в двері навіть не постукали, два солдати відразу їх виважили. Вони відступили назад, і увійшов офіцер — ніхто інший, як лейтенант, що роздавав паспорти. За ним йшов ще один чоловік, який зупинився в дверях. То був його водій, та цього разу на плечі в нього висів автомат. Однією рукою він пригинав дуло донизу, іншою невимушено тримав запалену цигарку, так ніби прийшов на свято і розглядається за жіночим товариством.
— А, це Ви, — мовив батько.
— Не розумію, про що ви, — відрізав лейтенант, сів, витяг з кобури пістолет і поклав на стіл. Тоді розіпнув плащ і видобув з внутрішньої кишені два аркуші. — Моє прізвище Бадер, лейтенант служби безпеки. Мій колега, майор Уніуряну…
— Тоді Ви один з нас. Німець, — урвав його батько.
— Не перебивай мене, старий! — засичав лейтенант. — Я не німець, я — комуніст. Хто з вас Якоб Обертин?
— Через «с» чи «k»? — спитав я.
— Через «с».
— Я.
Він підвівся, поправив плащ і зачитав із першого аркуша: На підставі рішення Центрального комітету Румунської робітничої партії всі, хто підриває безпеку країни і є ворогами народу згідно з вченням соціалізму, підлягають депортації. Ними є службовці та офіцери попереднього уряду, громадяни інших держав та серби, схильні до підтримки Тіто в Югославії, колишні члени СС і представники німецької меншини, звані швабами, що співпрацювали з нацистською Німеччиною, колишні промисловці, землевласники, заможні селяни і всі, хто підриває соціалістичну мораль в нашій країні.
— Якобе Обертин, приготуйтеся до депортації.
— Це через історію з Сибіром? — запитав я.
— Ви самі все чули. Ваша сибірська історія тут ні при чому. Вас депортують разом з багатьма іншими ворогами народу, товаришу.
Тут знову втрутився батько:
— Товаришу лейтенант, я теж називаюся Якоб, тільки через «k». Я хочу поїхати разом із сином. Самому мені тут нічого робити. Мені дивно, чому мене немає в списку, адже я більший ворог народу, ніж мій син.
Офіцер уважно передивився список на другому аркуші.
— Якоба через «k» сільський голова в останній момент викреслив.
Батько схопив його за рукав: