Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Я відкинув сокиру, забіг у челядню, взяв напівповну пляшку самогону і спорожнив її одним духом. Лють росла, набирала на силі так, що здавалося, зараз розірве мене на шматки. Надвечір вона почала осідати, як і сонце, тоді я повернувся до залізничної колії, де вже не було ні потягів, ні людей, так ніби їх ніколи й не було — тільки батько. Довкола простягався краєвид, цілковито байдужий до людей.
Батько й досі сидів на полі, не в змозі йти. Завидівши мене здалеку, він спробував відповзти, але його сил не вистачило навіть на це. Коли я наблизився, він закричав:
— Не вбивай мене! — і знову підніс руки до лиця.
— Тихо будь! — наказав я, підняв його і поніс додому.
Наступний місяць ми прожили, як дотепер. Село спорожніло, половина будинків стояла без мешканців, лише в кілька з них уже в'їхали румуни. Глибока, всепоглинаючи тиша поселилася в селі, сотаючи нас, як літня спека або сувора зима. Гірше вже не буде, гадали ми. Але стало ще гірше.
При вході до сільської управи щодня в скляній вітрині виставляли газету «Банатський борець». Кожна сторінка, кожен рядок віщували, що над нами збирається нова буря. Товариша Сталіна і чудесні досягнення Радянського Союзу прославляли в кожному числі, а робітників і селян, які перевиконали норми, проголошували народними героями.
Звіти про рішення партії та звинувачення проти тих, хто нібито саботує будівництво комунізму, займали дедалі більше місця. Єдине добре, — якщо тут взагалі можна говорити про щось добре, — було те, що ця несправедливість поширювалася на всіх. Вона могла спіткати будь-кого: німців, угорців, румунів, сербів, болгарів, заслужених політиків і військових, простих людей та інтелігенцію.
То були золоті часи для донощиків. Вони мстилися тим, хто колись погано, на їхню думку, обійшовся з ними, або міг би зле обійтися. Вони мстили сусідам, бо ті мали більше житло, в якому хотіли жити самі донощики, мстили колишнім працедавцям, просто за те, що вони працедавці. Доносили на співробітників, аби зайняти їхню посаду.
Щоби стати жертвою доносу, вистачало колись затруднити кількох наймитів. Вистачало бути селянином, аби тебе запідозрили в недостатній старанності при виконанні норми. У тому, що приховав частину врожаю для себе. Вистачало одного погляду, одного зауваження, а часом навіть і цього було непотрібно. Донощики доносили, тому що стали донощиками.
Та найтривожнішим було те, що центральний комітет партії готував нові заходи. Ми вважали все це порожніми словами, гаслами, які ніколи не будуть втілені в життя. Адже їм потрібно, якщо вже не нашої думки чи голосу, то бодай нашої робочої сили.
Ми з батьком жили один попри одного, несказаного між нами практично нічого не залишилося. Вечори минали здебільшого без єдиного слова, а вдень, у кооперативі, я пильнував за тим, аби нас розводили по різних бригадах. Ми жили в чоловічому побуті, де все було брудніше, безладніше, занедбаніше, як свого часу в домі отця Памфіле. Нам це не заважало.
Потроху я почав змирятися з тим, що загруз у цій грозенауській багнюці, що мені судилася доля конюха. По суті, я і так роками порпався в багнюці в пошуках нікому не потрібних кісток, а тепер офіційно порпаюся в лайні кооперативної скотини.
В середу, 17 липня, нас налякав несамовитий грюкіт у ворота. Сарело відчинив, п'янезний голова відіпхав його набік.
— Обертине! — загукав він батькові. — Я маю тобі щось сказати.
Голова хитався і мусив триматися за паркан, щоб не впасти. Він хотів нам щось сповістити, але раптом передумав. Він витер рушником чоло, тоді потилицю. Як він не силкувався, так і не вичавив зі себе тих слів.
— То що? — спитав батько.
Голова боровся сам із собою.
— Та ні, нічого, забудь. — Він розвернувся і кинув на ходу: — Сьогодні вночі ти станеш комуністом, Якобе. Та ще й яким комуністом! Ніч всіх ночей. Готуйся!
На цих словах він розреготався і навіть вже за воротами ніяк не міг заспокоїтися. Він зник так само раптово, як і прийшов, залишивши нам тільки занепокоєння, бо п'яний часто виявляється більшим пророком, ніж тверезий.
Вже кілька днів усі тільки й говорили, що в околиці відбуваються якісь великі військові навчання. Хто приїздив з Тімішоари, бачив нескінченні колони вантажівок і солдатів, які, здавалося, чекали якогось наказу. З-під касок визирали молоденькі, невинні лиця солдатів, які знуджено копирсалися у похідному посуді, однак їхня зброя постійно була напоготові, а офіцери — напружені й нетерплячі.